Уривки з книги життя.

Євстахія Наконечна

Уривки з книги життя

Демкова скрипка

Називався Демко, бо народився в день великомученика Дем’яна, а наш священик хрестив дитину лише тим іменем, яке вона собі принесла. То ж у нашому невеличкому гірському селі, що загубилося серед старих садів і густих лісів, було багато імен, про які в інших селах навіть не чули, бо селяни ще ж переробляли їх на свій лад, щоб легше було вимовляти.

Були в нас Митро, Філька, Тася, Пазя, народжені на Дмитра, Теофілії, Агафії, Пелагеї, але Демко був єдиний і неповторний: сільський філософ, неперевершенпй жартівник, а найголовніше — співак і музикант.

Любили Демка за його веселу вдачу, хоча не раз через неї доводилося йому і постраждати.

Розвозив на фермі корми, і кожен день, проїжджаю­чи мимо величезного бугая, завжди насміхався з нього, а ще то батогом цвіркне перед його закільцьованим носом, то свисне, то вилами гепне по жолобі. Так тривало довго, аж одного разу навесні, тільки виїхав із стайні, поставив коні в загорожу і почув, як щось сопе, ніби величезний ковальський міх. Добре, що відійшов недалеко від воза, бо на виході зі стайні стояв бугай, сопів, рив передньою ногою землю, як-от, кінь б’є копитом, націливши зігнуту голову на Демка. Той встиг залізти під воза. Бугай вмить ока опинився біля нього і став гамселити могутньою головою його то з одного, то з другого боку, намагаючись видобути звідти свого кривдника, аж поки з воза залишилися цілими тільки колеса, а все решту перетворилося на купу трісок. Збіглися люди, заледве якось відвели бугая в стайню, а Демко виліз з-під тої купи трісок блідий, як смерть, і попрямував додому.

Більше на ферму не їздив, а незабаром перейшов на тракторну бригаду і сів на стареньке авто. Возив у поле зерно на посів, бочки з соляркою до трактора чи комбайна, їздив у райцентр за запчастинами під час ремонту.

Але Демко не був би Демком, якби і тут з ним не трапилася пригода.

Одного разу послали його аж у Львів. Тільки в’їхав у місто, відразу порушив правила. Пролунав свисток, Демко зупинився, до машини підійшов міліціонер:

— Так... нарушаємо... ваша путьовка...

Демко вийшов з кабіни і подав дорожний лист.

— Так... — покрутив міліціонер у руках листок, — значить, ви Михайлів, а ваші ініціали?

— Бігме не маю, — заломив руки Демко, — відро маю, домкрат маю, ключі маю, а аніціалів не маю! Голова колгоспу не дав.

Міліціонер витріщив на нього очі:

— Ти що, з колгоспу?

— Та з колгоспу...

Міліціонер сміявся, аж сльози текли з очей:

— Ну їжджай, але більше не нарушай!

І Демко щасливо поїхав, радіючи в душі з того, що й штрафу не заплатив, та й права залишилися в кишені. А хлопці довго розказували про Демкову кмітливість.

Особливо любили Демка за його пісню. Вмів і любив співати.

«Не жалуй ми, моя мила, що я п’ю,

Тогди будеш жалувати, як я вмру», — заведе ввечері, і не одна дівчина летіла би на крилах до нього, щоб він співав тільки для неї.

«Добре тому коса косить,

Кому мила їсти носить

У поле,

І моя би так косила,

Якби мені мила їсти носила», — краяв своєю піснею дівочі серця, а сам не хотів знати нікого. Казали, що зеленим хлопчиськом полюбив дівчину з сусіднього села, а вона вийшла заміж за другого, коли Демка з іншими п’ятьма хлопцями вивезли в мордовські табори за те, що збиралися на Різдво, як бувало звичайно в селах. Демко грав на скрипці, молодь колядувала, а між тим хтось щось сказав проти влади. Вернувся через п’ять років, жив разом з матір’ю, а коли її не стало, то сам.

Найголовнішою в житті Демка була музика. Для когось мордовські табори були університетами, а для нього — консерваторією. Важко було повірити, що його натруджені великі руки можуть добувати з маленької скрипки такі неземної краси звуки, від яких у грудях ставало млосно, а сльози самі наверталися на очі. Він грав на весіллях, і там завжди було повно гостей, бо йшли не тому, що треба було йти, а тому, що там грає Демко.