Цвіт споришу

Вона зосталась молодою

Тітці Софії та жіноцтву УПА присвячується

І.

Софія лежала посеред лісу, котрий стільки разів рятував її та побратимів. Над головою — клаптик неба поміж високими та густими кронами дерев. Останнє, що бачила. В дівочих очах повільно згасало життя... «Невже це кінець?»... Було боляче лише спочатку. Згодом вже ні. Не відчувала нічого. Втім, цей біль у порівнянні з попереднім, у в’язниці, — ніщо, бо він — лише фізичний, а той шматував, нищив, розчавлював тіло й душу. «Боже, як хочеться жити!»

— Всьо, подохла, сволочь. Хотєла убєжать, — ти смотрі! — От нас не убєжішь!

Енкаведист штурхнув дівчину ногою, аби пересвідчитись, що мертва.

— І што с нєй тєпєрь дєлать?

— Оставім пока здєсь, вєрньомся і доложім начальству. Пускай оно рєшаєт.

— Ладно, скажі лєйтєнанту. Возвращаємся.

До хати, що тулилася до лісу, постукав старший лейтенант НКВС з автоматом ППШ на плечі.

— Єсть кто дома? Откройтє!

— Зачекайте, зараз!

Двері відчинились, і на порозі з’явився підстаркуватий чоловік.

— Що вам від нас треба, пане офіцере?

— Конкрєтно от вас — нічєго. Там, в лєсу, лєжіт убітая дєвушка, нужно похороніть. Я понятно виражаюсь?

— Так.

— Ісполняйтє.

Офіцер рвучко повернувся і пішов до автівки, що стояла неподалік. За мить вона щезла у куряві. Чоловік ще трохи постояв на порозі і вернувся до хати.

— Слухай, Дарко, треба піти до Чабанів — най би дали коней, відвеземо її на цвинтар до Загір’я.

— Господи, поможи!

— Та не бійся! Бачиш, якщо він вже сам приїхав, нема чого боятися. Дивно, що вони її не забрали відразу, а лишили в лісі?

— Бідна... Чия ж то дитина?

— Зодягайся і йди. Най Чабан сам приїде і нікого з собою не бере. Так йому й скажеш, чуєш!

— Та чую, чую!

— І скажи, най перекаже комусь в Загір’я, що треба викопати яму на цвинтарі.

Вечоріло. Чабан приїхав кіньми під вечір.

— Що сталося, Петре, що вони її не забрали?

— Певно, було не до того, — шукали криївку.

— Ти передав, щоб у Загір’ї викопали могилу?

— Так, коло цвинтаря буде чекати Павло Чубинський.

— Треба взяти трохи соломи, щоб накрити її, як будемо везти, і рискалі.

— Хутко, бо темніє. Ти знаєш, де вона?

— Та що тут знати, — триста метрів від хати, на початку лісу.

— Ти щось бачив?

— Не бачив, але чув постріли, голоси москалів, потім усе стихло.

— І хто її видав?

— Бігме, навіть не здогадуюся.

— Ходімо до лісу.

На обличчі та одязі дівчини запеклася кров. Чоловіки поклали тіло на воза і накрили соломою. Коні насторожилися й злякано заіржали.

— Тихо, тихо. Гайта, вйо.

До Загір’я якихось кілька кілометрів. Якщо прямо через ліс — то ближче, але дорога там кепська, до того ж учора йшов дощ. Отож подалися довкола. Їхали мовчки, оглядаючись на всі боки. Тепер такі часи, що най Бог боронить! Не знаєш, хто і коли на тебе щось бовкне. А тоді — прощавай!

ІІ.

В камері було зимно й вогко. За ніч вона так змерзла, що не могла рухатись, лише тремтіла від холоду. Думала: «Хоч би не застудитись! Я витерплю! Я сильна! Боже, дай мені сили! Тільки б не били більше і не знущалися!».

— Арєстованная, на виход! — Конвоїр повів її довгим тюремним коридором з обшарпаними стінами і багатьма дверима. В кінці коридору у дверях, тримаючи руку в кишені галіфе і потягуючи цигарку, на неї чекав капітан НКВС.

— Ну што, красавіца, поговорім? Часовой — свободєн пока.

— Єсть, товаріщ капітан.

— Проході в кабінєт! Как там тєбя зовут — Альонка? Чєво молчіш?

— Я вже все вам сказала!

— То, што ти сказала, ми і бєз тєбя знаєм, учітєльніца, понімаєш лі.

— То чого вам ще від мене треба?

— Вот-вот. Будєш молчать — скажу рєбятам, чтоби к тєбє опять прімєнілі допрос с прістрастієм.

— Та ви звірі!

— Нє скажеш, гдє бункєр — прістрелю своімі рукамі!

— Я нічого не знаю. Відпустіть.

— Даю тєбє послєдній шанс — єслі до завтра нє расколєшся, пєняй на сєбя. Часовой! Увєді!

— Єсть, товаріщ капітан.

В камері її переслідувала лише одна думка: «Що робити? Як звідси вибратися? Що з Миколою?».