Одробини

Ослик отця Тимофія

Помер отець Тимофій. Було йому неповних сорок сім. Помер у тепле серпневе надвечір’я далеко за селом Малий Заплесок, під камінним хрестом, куди мав звичку прогулюватися у святкові дні зі своїм осликом. Його знайшли тільки наступного ранку пастушки, що вигнали корів на пастівник.

Отець лежав горізнак на землі з широко розплющеними, задивленими вгору блакитними очима, ніби побачив відкриті небеса і не міг вийти з дива. Посинілі губи міцно стиснуті, без скорботи, а з тією, ледь уловною, усмішкою, такою характерною для нього. І на всьому миловидному обличчі (отець був неймовірно вродливим чоловіком) розлита світла, умиротворена і лагідна благодать. Може, й справді, перед смертю його поцілував ангел.

Ослик лежав поруч і не підвівся на ноги, коли пастушки підійшли ближче. Діти побачили чисто людську тугу в його великих, широко розкритих очах. А вся мордочка була мокра, тож не важко було здогадатися, що він проплакав усю ніч.

Хтось із хлопчаків побіг на хутір і невдовзі приторохтіло возом кілька чоловіків і одвезли тіло отця у село Великий Заплесок на медпункт, а звідти машиною — у районну лікарню. Ослик довго ішов за возом, і на нього не звертали особливої уваги, аж у селі хтось із чоловіків одігнав його від воза і прив’язав до електричного стовпа біля старенької хати, в якій жив отець Тимофій. Ослик не опирався, не смикався, не поривався за возом, а ніби закам’янів, втупивши засмучені очі в землю. Людям, що збіглися, було не до нього — почалися надривні зітхання і жіночі голосіння за отцем.

Віз із тілом отця на хуторі не затримався і поїхав, як уже мовилося, в ближнє село. У районній лікарні констатували смерть від серцевого нападу і повернули тіло парафіянам. Через день отця й поховали. Похорон був багаточисельний, з’їхалося більше де­­сятка священиків, прийшли люди з кількох найближчих парафій. День був сонячний, але не паркий, погода годила, і священики не тільки не квапилися, а робили довгі паузи, свідомо розтягуючи церемонію відспівування, бо відчували, що так належиться робити, бо цього хочуть усі.

І в маленькій церковці, і по дорозі на цвинтар труна була відкрита, і отець Тимофій лежав як живий, і та лагідна тиха усмішка на його вродливому обличчі ще більше вирізьбилася, увиразнилася. Жінки й діти голосили, чоловіки спершу крадькома витирали сльози, але на цвинтарі вже ридали разом з усіма.

Закопали отця Тимофія біля самого входу на невеличке кладовище, на якому, може, усього півсотні могил, де вічним сном спочивають люди з однаковими прізвищами — Стиранка, Прищепа, Колот і Рець. Тільки імена різні.

Про ослика забули.

До вечора він так і стояв прив’язаний до електричного стовпа, а потім якась із спочутливих жінок одвела його в сад за хату і прив’язала до грушки. Там він і був залишений на самого себе наступні два дні, коли хуторяни відплакували його господаря.

На хуторі ослика не любили, більше того вважали його винним в усіх отцевих бідах. А ті біди падали на красиву голову отця Тимофія одна за одною.

Раніше він мав парафію у Великому Заплеску, справді великому, більш як на півтори тисячі номерів, а ще й заможному та гарно впорядкованому селі. Життя тут вирувало несогірше як у райцентрі чи якомусь селищі міського типу. На свята і недільні дні в тутешній Будинок культури з’їжджалася молодь з усієї околиці. А храмові празники перетворювалися у великі й пишні дійства, про які потім говорили ще кілька тижнів. Місцева церква вражала красою, розкішшю і настінними розписами.