Мед з дікалоном

Серія «Magistra vitae»

Випуск ІV

Юрій Камаєв

Мед з дікалоном

роман у новелах

Серію «Magistra vitaе» засновано 2016 року

Гандзя

В есна цього року вдалася рання. Вже в березні сніг згинув під лагідним промінням теплого сонечка. В небі цвірінькає якесь птаство. Настрій — весняний, радісний. Я поплескав по шиї свого Вороного. Гарний у мене коник. Буває, покладе голову мені на плече і підставляє вухо. Я з ним розмовляю, ділюся своїми бідами та образами. Він хоч і тварина, та все розуміє і відчуває. А якщо я маю шматочок цукру — обов’язково пригощу. Ось Басюк каже, що то коню шкодить, і посміюється наді мною в сиві вуса.

Я в полку недавно і почуваюся ще зовсім дитям поряд із моїми однополчанами. Наш комескадрону товаріщ Сє­мєнко, колишній матрос революційного міноносця «Смєлий» кличе мене ласкаво «салага».

Ми женемо петлюрівську контру, а я ще ні разу не був у боях і мені якось ніяково перед старшими товаришами.

Наш полк вчора перекинули сюди, у Вапнярку. Маленьке містечко, оку ні за що зачепитися. Закіптюжений і обісцяний будинок вокзалу з вибитими шибками, кілька обгорілих скелетів вагонів, двійко мертвих іржавих паровозів та нескінченне плетиво залізничних колій.

Я сидів на лаві і крутив самокрутку. От бачила б зараз мене моя Ганнуся... Я вже не той школяр, якого вона знала. У фуражці, з шашкою при боці, новенькою карабінкою за плечима — червоноармієць Першого Червоного українського кінного полку. Ех, треба буде якось зробити фотокартку і вислати їй. Коли ми бачилися востаннє, то посварилися. Вона сказала мені, що я бовдур і, мабуть, усі клепки з голови розгубив, якщо пішов до більшовиків, що її тато воюють за Україну і вона більше бачити не хоче москальського попихача, себто — мене. А я на прощання назвав її Гандзею — вона страшенно не любить, коли її так називають. Я хотів багато чого сказати. Розказати про класову боротьбу, революцію і багато інших речей, про які чув на мітингу. А вийшло по-дурному — просто її образив. Наче я не за Україну йду воювати. Я теж за Україну — тільки без поміщиків і буржуїв. Образливо і прикро думати, що твоя кохана — контра. І чому її батько, Опанас Свиридович, пішов з петлюрівцями? Адже він — простий шкільний учитель, а ніякий не буржуй. Усього майна — маленька хатина в передмісті. Можна сказати — справжній пролетарій, тільки несвідомий. Навіть мій тато, що мають невелику слюсарну майстерню, живуть краще.

А Ганнуся завжди стоїть перед очима — в білому гімназійному фартушку, вітер шарпає чорні кучері. Закусила від образи губки, в очах — сльози. Як би я хотів її побачити і перепросити. Їй богу, повівся, як останній дурень...

Ні, мабуть, вона не контра, а просто заблуждається. Нічого, повернуся з фронту — пєрєвоспітаєм, як каже товаріщ Сємєнко. І ніякий я не москальський попихач, а красноармєєц Першого Червоного українського кінного полку. Хоч де правду діти, добре допомагають нам воювати за совіцьку Україну російські товариші. Без них нічого б не вдіяли з петлюрівською контрою. Наш полк — справжній інтернаціонал — із чотирьох ескадронів лише наш — український. Є мадярські товаріщі, та найбільше — російських. Ось Басюк каже — вони нам, як брати, в імперіалістіческу одну вошу з ними в окопах годували.

Неподалік, на сусідній колії, вивантажувалася якась частина. Невисокі, жовтолиці й вузькоокі, схожі, між собою, наче сини однієї неньки, червоноармійці швидко шикувалися на пероні. І озброєні — куди нам братися. На взвод по ручному кулемету системи Люїса. Ото ж нам поміч буде — бо ж навіть я знаю, що кіннота без піхоти небагато варта.

Та товаріщ Сємєнко лише тихо матюкнувся кучерявим краснофлотським матюком і зі злістю плюнув у їхній бік.

— Що дивишся? — тихо запитав мене Басюк. — То китайці. Ось цими люїсами вони підтримуватимуть з тилу нашу революційну сознатєльность. Нічого, малий. Панів виженемо, а тоді і з ними розберемося, і з латишами, і з комісарами.