Південь

Нинішній день останній. Залишилося ще кілька годин. А тоді вже кінець.

Це не той кінець, від якого плачуть. Не убивця з сокирою, не падіння метеорита чи епідемія. Це — добрий кінець. Більшість радіють. Рахують дні в календарі, пакують валізи, купують сандалі. Підстригаються на літо. Я також усім кажу, що радію. Це буде несамовито гарно, кажу я, і рахую, скільки ще залишається часу.

Мені завжди подобалося рахувати. Дні й хвилини. Гумки для волосся, маркери й друзів. Це стається мимовільно. У мене чотирнадцять фіолетових олівців у пеналі, хоча мій улюблений колір блакитний. З четвертого поверху ведуть у двір шістдесят вісім сходинок, сорок два кроки до бридкої таблички, яка ласкаво запрошує в житловий комплекс «Тіттен». Я живу на світі уже понад чотири тисячі днів. Я мешкала в шістьох квартирах. У трьох містах. Ходила в п’ять різних класів. Мала трьох друзів, імена яких починалися на літеру «М». Ні з ким з них зараз не спілкуюсь, але «М» досі моя улюблена літера. Тому це так добре підходить до імені Марія.

Якби хтось запитав мене, скільки кроків між спортзалом і класом, я знала б відповідь. І ось я стою саме тут. Перед спортзалом, дорогою в клас. Асфальт пашить жаром, прапор піднятий. Матильда й Регіна прихиляються до огорожі середньої школи, де скоро почнуть навчання. Вони стоять компанією, до якої кожний хотів би приєднатися. Вони і є компанією. Усі в тісних топах, з довгим волоссям. Регіна тримає в руках мобільний телефон, старається, щоб усі потрапили в кадр, вони сміються, їм весело.

Я проходжу повз гурт з міцно стуленими губами. Ліпше не звертати на них уваги, рахувати собі подумки. Бачу, як Матильда позує, склавши губи «качечкою», а тоді обертається до решти.

Маркус у компанії хлопців стоїть під флагштоком. Він у червоній футболці, уже із засмаглими руками й обличчям. Аж сюди чую його сміх, хоча я більше ніж за шістдесят кроків від того дзвінкого, чудового сміху. Треба голосно рахувати, проходячи повз нього, лиш би він помітив моє існування, але тоді мене вважатимуть дивачкою, а не просто новенькою.

На ґанку, перед входом, стоїть Юганна з кількома дівчатами, тужно дивлячись на гойданки у дворі. Юганна все ще з велосипедним шоломом на голові й у зимовій куртці, хоча надворі сорок градусів тепла. Вони розмовляють про скаутський табір після літніх канікул і про те, як там буде класно. Можливо, я могла би приєднатися до їхнього гурту. Поїхати з ними в табір. Але мрії ведуть мене до флагштока й середньої школи, до тих, хто, справді міг би поліпшити мій настрій.

Чиню, однак, як завжди: скупо вітаюся, швидко прямую до входу, піднімаюся на другий поверх — у клас, із вікон якого видно шкільне подвір’я. У класі тихо, класна кімната в очікуванні.

Я саме стала під вікном, щоб бачити місце під флагштоком, як двері відчинилися. Досередини зазирає неймовірно кучерява голова — хлопець.

— Привіт!

Він стоїть у прочинених дверях, витріщається на мене. Видно лише голову. Ніколи не бачила його раніше, тому теж нерішуче стою. Він усміхається великими очиськами.

— Це 6 А, правда?

Хлопець відступає на крок, причиняє двері й знову їх відчиняє. Вочевидь, глянув на розклад, що висить перед дверима в коридорі. Я киваю. Поспіхом відходжу від вікна й сідаю на своє місце. Вдаю, ніби зайнята чимось важливим, нишпорю у своєму пеналі.

— Як тебе звати? — запитує хлопець.

Він роззирається у класі, усміхається. Наче ніколи раніше не бував у шкільному класі, наче саме цей клас особливий і значно гарніший, ніж будь-який інший пересічний клас норвезької школи. Одна його рука в кишені, у другій тримає кепку. Футболка з логотипом парку розваг, гівняно-коричневі шорти потворно обвисають. На босих ногах шматяні капці, які колись (певно, сто років тому) були білими. Руки й литки бліді й тонкі. Кучері раз по раз підстрибують на голові, навіть якщо він не рухається.

— Іна, — відповідаю я.

— Он як, — хлопець усміхається ще ширше, з-під губи випинається один кривий зуб. — А я — Вільмер.

Хлопець більше не каже ні слова, мовчки на мене дивиться. Ніби вичікує, що я продовжу розмову і що це моя відповідальність. Я могла б запитати, звідки він узявся і що його занесло у наш клас, або могла би поцікавитися, чи йому подобається парк розваг і надто великі шорти, але не встигаю. Дзвенить дзвоник на урок, і вже за чотири секунди галас у класі здіймається до стелі. Той, що називається Вільмером, стоїть, прихилившись до задньої стіни. Його не відразу помічають. Усі регочуть, верещать і дуркують. Бо нині останній день. Скоро кінець. Ще три уроки з нашою учителькою Віґдіс, на яких ми балакатимемо про літні канікули.