Полонений принц. Кн. 2. Принцовий гамбіт : роман

Розділ перший

Коли вони під’їхали, тіні вже видовжилися через захід сонця, а обрій був червоний. Шастільйон являв собою самотню вежу, що впадала в око, темну круглу громаду на тлі неба. Він був величезний і старий, як замки далеко на півдні, Равенель і Фортен, побудовані так, щоб витримувати руйнівну облогу. Дамен збентежено поглянув на цю картину. Не міг дивитися на підступи до башти, не бачачи замку в Марласі, тієї далекої вежі, оточеної довгими червоними полями.

— Тут мисливський край, — зауважив Орлан, неправильно зрозумівши його погляд. — Тільки спробуй дати драла.

Дамен нічого не сказав. Він приїхав не тікати. Дивно було їхати з гуртом верійських вояків із власної волі, без ланцюга.

Одного дня їзди верхи, навіть у повільному темпі фургонів, що мандрують симпатичною сільською місцевістю наприкінці весни, було досить, щоб оцінити характер товариства. Ґовар тільки те й робив, що сидів, виділяючись нічим не цікавим силуетом над рухливим хвостом свого м’язистого коня, та колишній капітан цих бійців привчив їх бездоганно тримати стрій, попри тривалу їзду. Дисципліна трохи дивувала. Дамен замислився, чи можуть вони тримати стрій у бою.

Якщо так, то певна надія є, хоча насправді його сплеск гарного настрою був більше пов’язаний із вільним простором, сонцем та ілюзією свободи через те, що йому дали коня й меч. Її не могла притлумити навіть вага золотого нашийника та браслетів на шиї й зап’ястках.

Їх повиходили зустрічати домашні слуги, вбравшись так, як убралися б на честь прибуття будь-якого важливого товариства. Людьми регента, які начебто розмістилися в Шастільйоні, чекаючи, коли надійде принц, і не пахло.

Треба було розмістити п’ятдесят коней у стайнях, розстебнути п’ятдесят обладунків і комплектів збруї, а також підготувати п’ятдесят місць у казармі — і це лише для ратоборців, а не для слуг і фургонів. Але на величезному подвір’ї загін принца здавався дрібним, мізерним. Шастільйон був такий великий, що міг проковтнути п’ятдесят людей так, ніби то була абищиця.

Наметів ніхто не напинав. Бійці збиралися спати в казармі, а Лоран — у твердині.

Лоран зіскочив із сідла, зняв рукавички для їзди верхи, які заткнув опісля за пояс, і зосередився на каштелянові. Ґовар різко вигукнув кілька наказів, а Дамен зайнявся обладунком, приведенням спорядження до ладу й доглядом за конем.

По той бік подвір’я з кам’яних сходів зіскочила пара аланів 1 і ошаліло кинулася на Лорана. Той потішив одного із собак, почухавши його за вухами й цим викликавши напад ревнощів у другого.

Даменову увагу відвернув Орлан.

— Тебе хоче бачити лікар, — сказав той і показав підборіддям на навіс у віддаленому кінці подвір’я, під яким можна було розгледіти знайому сиву голову. Дамен відклав нагрудник, який саме тримав, і попрямував туди.

— Сядь, — промовив лікар.

Дамен послухався, досить обережно сівши на єдине вільне місце — маленький триногий табурет. Лікар заходився розстібати пряжку на торбинці з обробленої шкіри.

— Покажи спину.

— З нею все добре.

— Після цілого дня в сідлі? В обладунку? — відповів лікар.

— Із нею все добре, — повторив Дамен.

Лікар наказав:

— Знімай сорочку.

Погляд чоловіка був невблаганним. Після паузи Дамен сягнув собі за спину та зняв сорочку, оголивши перед лікарем широкі плечі.

Усе було добре. Його спина загоїлася достатньо, щоб на зміну новим ранам прийшли нові шрами. Дамен витягнув шию, щоб подивитись, але майже нічого не угледів, бо не був совою, й зупинився, поки не розтягнув м’язів у шиї.

Лікар попорпався в торбинці й витягнув одну зі своїх нескінченних мазей.

— Масаж?

— Це цілющі мазі. Так треба робити щовечора. Тоді шрами з часом трохи зблякнуть.

Це вже було занадто.

— Це косметика?

— Мені казали, що з тобою буде важко, — заговорив лікар. — Гаразд. Що краще твоя спина загоїться, то менше вона дошкулятиме скутістю, як зараз, так і згодом, тож ти зможеш краще махати мечем і вб’єш купу людей. Мені казали, що цей аргумент ти сприймеш.