Завжди й довіку. Том 2. Темне весілля : роман

Розділ 1

Уночі, коли всі спали, вона встала і взяла три свої найдорожчі речі: золотий обідець, золоту прядочку і золоте мотовильце; три свої сукні з сонця, місяця та зір вона склала в горіховій шкаралущі, надягла плащ з усіляких хутер і помастила собі обличчя й руки начорно сажею. Тоді віддала себе в руки Божі й пішла…

З казки «Різношерстка» братів Грімм

Мої ноги з плюскотом опустилися в калюжу. Вода забризкала мене аж до литок і змочила поділ ідіотської сукні, яка була така пишна, що я ледве могла в ній рухатися. Хоча це мені заступило зір, я ще глибше натягла на обличчя капюшон синього плаща і відразу ж зайшла якомога далі в тінь. Пульс гупав так сильно у вухах, що я майже не чула нічого більше, а на язику відчувався кривавий присмак потрісканих судин у моїх легенях.

Засапавшись, я затримала дихання, щоб крізь шалене стукання серця прислухатися до кроків, які належали не мені. Троє моїх сторожів були тихі, як подув вітру, і за ті два тижні, які мене протримали на балі-маскараді, вони так добре закарбували в пам’яті кожен мій крок і всі мої рухи та звички, що я, напевне, не могла навіть пукнути, щоб хтось із них трьох про це відразу не знав.

Мені аж ніяк не хотілося починати із нього. Він не лише був як тінь, яка йшла за мною, він і справді був тінню. І я ніяк не могла позбутися відчуття, що він грається зі мною, як кіт із мишею. Він відпускав мене, давав мені змогу втікати, але тільки заради того, щоб ліниво догнати і в останню мить притягти до себе знову. І хоча щоразу кипів від люті, коли я знову пробувала накивати від нього п’ятами, я була майже впевнена в тому, що він потай втішався цією грою, і через це вся ця історія видавалася іще химернішою, ніж була досі. Через нього всі мої спроби втекти перетворилися на гру. Через нього я стала чимось таким, чим можна було гратися… І після кожної спроби втечі, яка виявлялася невдалою, він мене принижував іще більше. Це робило мене слабкою, а його ще сильнішим.

Від самої цієї думки я люто заскреготіла зубами.

— Чого ти чекаєш? Біжи вже нарешті. Дорога вільна, — запищав голос з-під моєї руки.

— Тсс, — прошипіла я і притисла міцніше клітку до себе. Клітку, у якій сидів горобець, відчайдушно тримаючись лапками за сідальце — так, щоб через мій біг його не кидало весь час туди й сюди.

— Ти мусиш… — заговорив горобець.

— Заткни пельку, Авері, — прошипіла я до свого кузена, який ображено настовбурчився. — Ти знаєш, що сталося минулого разу, коли ми думали, що все тихо. — Я поглянула багатозначно на його суттєво меншу і вкриту пір’ям фігуру. Авері явно багато втратив під час цієї невдалої операції. І найбільше втратив у зрості. Він був мініатюрний.

— Цього разу ми просто не будемо красти коня, — прогарчав Авері.

— А хто б міг знати, що навіть коні тут страшенно злі, що вони затопчуть нас майже до смерті і будуть волокти назад?

Горобець видав звук, що скидався на презирливе пирхання.

— Усе тут трохи звихнуте.

І це не применшення. Я ніколи ще не була така налякана, як за останні два тижні свого життя. Навіть не згадуючи про ті витончені знущання, які Блек придумував для особистого задоволення. Ще й дотепер мене лякає думка про ту комаху, яка, пропхавшись мені у вухо, змусила мене вибовкати всі мої думки. Як же я ненавиділа тих вуховерток.

Я міцніше притисла Авері до себе і побігла, зігнувшись, у тіні темних провулків попри велику площу, яка відкрилася попереду. Небо над нами зблякло і стало темно-сірим, немовби весь колір — тепер, коли зайшло сонце — поволі вимивався зі світу. Та навіть уночі на карнавалі ніколи не було по-справжньому темно. Для цього там було занадто людно, голосно і яскраво, неначе це місце умисно випромінювало життя, щоб принадити всіх людей. Утім, опинившись врешті-решт усередині, вони ніколи більше не вибиралися звідти. Нікому ще це не вдалося. Немов це була гігантська венерина мухоловка.