Полонений принц : роман

Пролог

— Ми чули, ваш принц, — промовила пані Йокаста, — тримає власний гарем. Ці раби потішать будь-якого традиціоналіста, але я попрохала Адраста підготувати на додачу дещо надзвичайне, особистий подарунок для вашого принца від короля. Так би мовити, неогранований самоцвіт.

— Його величність уже виявив велику щедрість, — відповів радник Ґійон, посол Веру.

Вони прогулювались оглядовою галереєю. Ґійон пообідав смаковитим м’ясом зі спеціями, загорнутим у виноградне листя, поки уважні раби опахалами відганяли від його лежачого тіла полуденну спеку. Він відчував, що готовий великодушно визнати: цей варварський край має свої принади. Їжа тут примітивна, зате раби бездоганні: безвідмовно покірні й навчені бути непомітними та завбачливими, не те що розбещені пестуни при верійському дворі.

Галерею прикрашали дві дюжини виставлених напоказ рабів. Усі були або оголені, або ледь одягнені у прозорі шовки. На шиях раби носили золоті нашийники, прикрашені рубінами й танзанітами, а на зап’ястках — золоті браслети. Вони були суто декоративні. Раби стояли на колінах, демонструючи добровільну покірливість.

Вони мали стати дарунком нового короля Ак’єлосу регентові Веру — і вельми щедрим дарунком. Саме тільки золото вартувало невеличкого статку, а раби, безумовно, належали до найвишуканіших у Ак’єлосі. Ґійон уже нишком придивився для себе одного з палацових рабів — скромного юнака з прекрасним струнким станом і темними очима, обрамленими густими віями.

Коли вони дісталися віддаленого кінця галереї, Адраст, доглядач королівських рабів, шпарко вклонився, звівши докупи підбори зашнурованих брунатних черевиків зі шкіри.

— А, ось ми й дійшли, — всміхнулася пані Йокаста.

Вони пройшли далі, до передпокою, і Ґійон вирячив очі.

Там перебував зв’язаний і під посиленою охороною раб, подібних до якого Ґійон іще не бачив.

Він мав сильні м’язи, показну зовнішність, і на ньому не було ланцюгів-оздоб, що прикрашали інших рабів у галереї. Його пута були справжніми. Зап’ястки йому зв’язали за спиною, а його ноги й тулуб були обвиті товстими шнурами. Попри це, здавалося, ніби міць його тіла не стримує майже ніщо. Його темні очі люто блискали над кляпом, а придивившись до дорогих шнурів, що обвивали його тулуб і ноги, можна було побачити червоні рубці: він завзято пручався у своїх путах.

У Ґійона майже панічно прискорився пульс. Неогранований самоцвіт? Цей раб більше скидався на дику тварину — нічого спільного з двадцятьма чотирма ручними кошенятами, які стояли вздовж коридору. Неприховану силу його тіла ледве тримали під контролем.

Ґійон поглянув на Адраста, який тримався позаду, так наче присутність раба його бентежила.

— Усіх нових рабів спутано? — запитав Ґійон, намагаючись повернути самовладання.

— Ні, лише він. Тобто його… — Адраст завагався.

— Так?

— Він не звик до того, щоб ним розпоряджалися, — промовив Адраст, тривожно скосивши погляд на пані Йокасту. — Його не вишколено.

— Принц, як ми чули, любить виклики, — додала пані Йокаста.

Знову поглянувши на раба, Ґійон спробував притлумити свою реакцію. Було вкрай сумнівно, що цей варварський дарунок привабить принца, чиї почуття до диких мешканців Ак’єлосу, м’яко кажучи, не відзначалися теплотою.

— Чи має він ім’я? — запитав Ґійон.

— Ваш принц, ясна річ, має право назвати його як заманеться, — сказала пані Йокаста. — Але, на мою думку, короля неабияк потішило б, якби він звав раба Дамен, — її очі заблищали.

— Пані Йокасто, — озвався Адраст, неначе протестуючи, хоча таке, звісно, було неможливо.

Ґійон по черзі поглянув на кожного з них і зрозумів, що від нього очікують якогось коментаря.

— Це, безумовно… цікавий вибір, — сказав Ґійон. Насправді він жахнувся.

— Так уважає й король, — відповіла пані Йокаста, злегка розтягнувши губи.