За межею реальності

Пролог

— Ви ж не вірите, що Ратибор загинув на полюванні, в лісі, де йому було знайоме кожне дерево?

— Ти в це не віриш.

Чоловік видихнув у повітря ще одну клубу тютюнового диму. Навколо виструнчилися туї, що оточували територію ресторану, подібного до тисяч таких самих закладів по всій країні, однак сьогодні тут гості відбули не вельми веселу подію. Десь опівночі ми завершили відзначати річницю смерті Ратибора, і майже всі знайомі вже розійшлись по домівках. Вони навіть не прощалися зі мною, за довгі місяці вичерпалася вся їхня ввічливість. Чомусь мій біль так швидко не зникав.

Минув рік, і рік я волала навсібіч: «Це було убивство!». Тепер це поважне панство вважало мене божевільною, як у дитинстві. Під цей діагноз підпадав і Тихон Вовк, батько мого покійного нареченого.

— Ми вже нічого не доб’ємося? — тихо промовила я, коли нас освітили фари незнайомої мені автівки.

— Древо, хай там як, а ми його вже не повернемо, — Тихон кинув у ніч недопалок, прицмокнув язиком. — Але в тебе все життя попереду, ти мені як донька, побиватися за тим, чого вже не буде...

— Я вас прошу, такі банальні слова...

— Тихоне? — мелодійний жіночий голос урвав наш діалог. Одне слово, а тіло немов морозом обдуло.

Авто зупинилося зовсім поряд, затемнене вікно опустилося. Ще одна репліка незнайомки, і я відступила з програшем.

— Годі тобі, Древо, — Тихон, як міг, зі своєю незграбною ведмежою ніжністю, погладив моє плече. — Не шукай усюди ворогів. Досить уже з нас.

— Але...

— Я здався, час і тобі вчинити так само. Живи далі, не варто озиратися.

Не прощаючись, він попрямував до тієї, яка з’являлась нізвідки.

З того вечора ми з Тихоном уже не спілкувались. Втрата первістка позбавила його всієї сили. Чоловік, який зовні більше нагадував велета, ніж людину, що все життя шкірив зуби, як вовк, до кожного недруга, тепер тихо слухав, й здавалося, нікого не чув.

Він здався.

Як же боляче було прийняти безсилля.

Неодмінно настане ще одна річниця смерті Ратибора. Мине ще один рік марних спроб знайти хоч когось, хто повірить у його вбивство. Лише тоді я визнаю поразку, покину своє пусте-звичне життя. Всім навколо наче очі замилило вдаваним жалем і співчуттям. Досить із мене цього.