Примарне правління

Я стояла на березі озера, розпростерши руки, і насолоджувалася крижаним холодом, а вітер шмагав мені обличчя. Над нами сяяли зорі. Я подивилася вгору й замилувалася яскравими вогниками, які за декілька секунд почали кружляти.

— Ще один? — озвалася дівчина поруч зі мною, і я обернулася на голос.

Вона здалася мені знайомою. Можливо, вона відвідувала якийсь із моїх колишніх курсів. Чи один із нових? Я не була впевнена. Останніми тижнями життя ніби пролітало повз мене. Ранкове наставництво, потім заняття, а далі спускалася ніч. Було чимало моментів, коли я не могла витримати, тому довго дивилася в стелю, охоплена темними спогадами, і не знаходила способу, як відволіктися. Так було й цієї ночі.

Я усміхнулася до дівчини, імені якої не могла пригадати, і простягнула їй келих, який щойно спорожнила.

— Залюбки, — кивнула я, і вона одразу виконала моє прохання, наливши ще трохи шампанського.

Я перехилила келих разом із нею, а потім іще з двома іншими однокласницями. Можливо, завтра вони навіть не звернуть на мене уваги, а я не впізнаю їх, але так було заведено в академії Еверфолл. Ти святкуєш з людьми, а наступного дня вдаєш, що ніколи не бачила їх. Раніше це мене, можливо, образило б. Тепер мені було навдивовижу байдуже.

Я поступово спорожнювала келих, закинувши голову назад, коли раптом перед очима почали з’являтися о`брази.

Чорнява дівчина, яка простягала мені печиво й цокалася зі мною келихом, наповненим апельсиновим соком… Вона була поряд й обіймала мене. Аж раптом її обличчя спотворилося в моїх думках, тимчасом як вона засміялася й промовила з небезпечним тріумфом:

— Ой, ти б себе бачила. Просто неймовірно.

Келих був порожнім, і я сердито зиркнула на нього, ніби це він був винен у тому, що мене переслідують спогади. Не уявляю, скільки шампанського я вже випила, але якщо мої спогади настільки чіткі, то замало. Схоже, щоби зупинити свій мозок, мені доведеться вдатися до радикальніших засобів.

Я приєдналася до кількох інших учнів, серед яких у світлі невеликого багаття промайнули знайомі обличчя. Я побачила свого колишнього хлопця Бо, його найкращого друга Ронана й Орлу, яку я колись вважала своєю подругою. Принаймні доти, доки випадково не почула, як вона намагалася залицятися до Бо, коли ми ще були разом. Звичайно, наші стосунки з ним давно закінчені, але від того я не стала любити її більше. Так само й Бо втратив мою повагу декілька тижнів тому, коли різко висловився, назвавши мене та мою магію найгіршим, що могло з ним статися. Мені досі здавалося дивним раптом почати ігнорувати того, з ким я розділила таку вагому частину свого життя. Але тепер мені справді це до снаги. Лише в моменти слабкості, які зазвичай траплялися вночі, біль накочував хвилями, а я відчайдушно шукала способи відволіктися.

Я швидко відвела погляд і приєдналася до тих, хто танцював. Я вслухалася в музику й поринула у вир звуків гітар і барабанів. Музика була тихішою, ніж мені хотілося б, та я все одно рухалася в такт. Я похитувала стегнами, перекидала волосся з одного боку на інший, аж поки мені запаморочилося в голові. Я дозволила комусь обхопити мене за стегна. Я навіть вхопилася за чиюсь руку, і потім цей хтось обвив мою талію. Але я майже нічого не відчула. Ніякого трепету в животі. Нічого.

Я насупилася і продовжила танцювати. Проте думки в голові не втихали. Спогади безперервно поверталися. Про життя, яке залишилося в минулому. Про те, якою людиною я була раніше, до того, як на власні очі побачила смерть хлопця. Спогади про зруйновані стосунки, про глузування однокласників, про небезпечну темну магію, яка тепер була частиною мене й допомогла розкрити вбивство.

Зовсім не добре, що я й досі так багато про це думаю.

— Хочеш скупатися? — гукнув хтось, і я рвучко обернулася.

Це був Рафаель Гарсія, коваль-початківець із дому мистецтв і ремесел, із Бронзових Вовків. Одним плавним рухом він зняв із себе светр, який одразу впав на крижану землю. Інші гості вечірки приєдналися до нього й почали роздягатися.

— Ви що, з глузду з’їхали? — запитала Орла, витріщившись на них.