Про пам’ять, марнославство і собак

Про кепський настрій

Можна насолоджуватися меланхолією — і навіть зна­ходити неабияку втіху в тім, що почуваєшся цілковито нещасним — але ніхто не любить нападів кепського настрою. Проте всі їх мають, хоча й не знають чому. Вони непередбачувані. Ви можете з однаковою ймовірністю очікувати їх як наступного дня після одержання великої спадщини, так і після втрати у поїзді нової шовкової парасолі. Їхній вплив на вас дещо нагадує той, що його, либонь, справило б поєднання зубного болю, розладу травлення і нежитю. Ви стаєте нетямущим, невгамовним і дратівливим; брутальним із незнайомцями та небезпечним із друзями; різким, тонкосльозим і сварливим; ви дошкуляєте собі й усім довкола.

Поки це триває, ви не можете нічого робити й ні про що думати, хоча й відчуваєте, що мусите щось зробити. Ви не можете всидіти на місці, тож натягаєте капелюха й вирушаєте на прогулянку; та навіть не дійшовши до рогу, ви вже розкаюєтеся, що взагалі вийшли, і повертаєте назад. Ви розгортаєте книгу й намагаєтесь читати, але Шекспір видається вам затертим і заяложеним, Діккенс — понурим і нецікавим, Теккерей — нудним, а Карлайль — надто сентиментальним. Ви жбурляєте книжку вбік і лаєте автора. Потім проганяєте кішку з кімнати, захряснувши за нею двері. Далі ви надумуєтеся писати листи, але застопорившись на добру чверть години на реченні «Люба Тітонько, у мене знайшлося кілька вільних хвилин, тож я негайно взявся тобі писати», але так і не придумавши більше жодної фрази, ви запихаєте папір до шухляди, кидаєте вмочене у чорнило перо на скатертину і схоплюєтеся зі стільця з наміром відвідати Томпсонів. Проте, поки ви натягаєте рукавиці, вам спадає на думку, що Томпсони ідіоти; що у них ніколи не буває вечері; і що від вас очікуватимуть, аби ви бавили їхнього малюка. Ви клянете Томпсонів і вирішуєте не йти.

До цього часу ви почуваєтесь цілковито пригніченим. Ховаєте обличчя у долонях і думаєте про те, що хотіли б померти й піти на небеса. Ви малюєте у своїй уяві власне смертне ложе, довкола якого стоять, ридаючи, усі ваші друзі та родичі. Ви благословляєте їх усіх, насамперед молодих і вродливих. Вони оцінять вас, коли ви відійдете у засвіти, кажете ви собі, і зрозуміють — та, на жаль, за­пізно, — що вони втратили. І ви з гіркотою протиставляєте їхню ймовірну шану до вас у майбутньому їхній явній неповазі до вас тепер.

Ці роздуми дещо підбадьорюють вас, та лиш ненадовго; бо вже наступної миті ви думаєте, яким же бовдуром треба бути, аби уявити собі бодай на хвильку, нібито хтось шкодуватиме через те, що могло б із вами скоїтися.

Кому яке до того діло, якщо ви злетите в повітря, повіситеся, одружитеся чи потонете? Усім до вас байдуже. Вас ніколи належно не цінували. Ніхто жодного разу не віддав вам належне. Ви переглядаєте усе своє минуле життя і з болем усвідомлюєте, що до вас іще з пелюшок ставилися несправедливо.

За ті півгодини, що ви віддавалися цим роздумам, ви так розпалюєте себе, що вже лютуєте в нестямі на всіх і вся, передусім на себе, і лише анатомічні особливості перешкоджають вам дати собі копняка. Нарешті настає час вкладатися спати, що рятує вас від іще якихось необдуманих вчинків; і ви збігаєте сходами нагору, зриваєте з себе одяг, розкидаючи його по всій кімнаті, задуваєте свічу і застрибуєте в ліжко, так наче побилися об заклад на чималеньку суму, що зробите це якнайшвидше. У постелі ви крутитеся і кидаєтеся десь зо пару годин, для різноманітності час від часу зриваючи з себе піжаму, встаючи й натягаючи її знову. Урешті-решт ви поринаєте у неспокійний, уривчастий сон, бачите жахіття, і наступного ранку прокидаєтеся пізно.

Принаймні це єдине, що зостається робити нам, бідолашним парубкам, за таких обставин. Одружені чоловіки присікуються до своїх жінок, гримають за обідом і вимагають, щоби діти йшли спати. Усе це, викликаючи у домі чимале збурення, певно, приносить неабияке полегшення чоловікові не в гуморі; сварки — єдина розвага, до якої він виявляє інтерес.