Ліниві думки одного нероби. Неквапні думки лінивої дівчини.

ліниві думки одного нероби

Дорогому й улюбленому

товаришеві

моїх щасливих і невдалих днів —

товаришеві,

який на початку нашого знайомства

частенько-таки зі мною не погоджувався, але потім став моїм найщирішим приятелем —

товаришеві,

який, хоч як часто я його покидаю, ніколи (тепер)

мені за це не мститься —

товаришеві,

до якого всі жіночки моєї родини ставляться

з підкресленим холодком, і навіть мій собака — і той із підозрою,

та попри це я, схоже, з кожним днем все більше до нього прикипаю,

а він своєю чергою дедалі більше просочує мене

ароматом своєї дружби —

товаришеві,

який ніколи не вказує мені на мої вади, ніколи не хоче

позичити грошей і ніколи не говорить про себе —

супутникові моїх дозвільних годин,

розраднику моїх жалів,

повірнику моїх радощів та надій –

моїй найстарішій та найміцнішій

люльці

із вдячністю та любов’ю

присвячується

цей невеличкий томик.

Передмова

Коли один чи двійко приятелів, яким я показав рукопис цих нотаток, зауважили, що вони не такі вже й погані, а дехто з моїх родичів пообіцяв придбати книжку, якщо вона колись вийде друком, я відчув, що більше не маю права відкладати її публікацію. Якби не ця, так би мовити, вимога громадськості, я, мабуть, не наважився б запропонувати ці свої всього лише «ліниві думки» як інтелектуальну поживу для англомовних народів світу. Сучасні читачі хочуть від книжки, аби вона їх удосконалювала, навчала та ушляхетнювала. Ця ж книжка не ушляхетнила б і корову. Я не можу з чистим сумлінням радити її для жодних корисних цілей. Єдине, що зумію запропонувати: коли ви втомитеся від «сотні найкращих книжок», візьміть її до рук на пів годинки. Це буде для вас переміна.

Про скруту

Це просто дивовижно. Я сів до столу, маючи твердий намір написати щось розумне і самобутнє, та, хоч ти лусни, не можу придумати нічого такого — принаймні не цієї миті. Єдине, про що я можу зараз думати, так це про скруту. Гадаю, такі думки лізуть мені до голови через те, що я тримаю руки в кишенях. Правду кажучи, я завжди сиджу, запхавши руки в кишені, якщо лиш не перебуваю у товаристві своїх сестер, кузин чи тітоньок; і вони зчиняють такий ґвалт, тобто так красномовно нарікають з цього приводу, що мені доводиться поступитися і виставити їх — я маю на увазі руки. Рефреном до їхніх заперечень слугує вислів, що це не личить джентльмену. Та, хоч ти вбий, не збагну чому. Я міг би зрозуміти, що непристойно пхати руки в кишені інших людей (особливо з погляду цих інших людей), але як може — о ви, знавці того, що гоже чи не гоже, — запихання власних рук у власні ж кишені позбавити чоловіка шляхетності? Хоча, можливо, ви й маєте слушність. Тепер, коли я про це замислився, то згадав, що деякі люди найгірше нарікали, саме зануривши руки в кишені. Проте це були здебільшого літні добродії. Ми ж, молоді хлопці, зазвичай ніколи не почуваємось цілком невимушено, поки не запхаємо руки до кишень. Ми незграбні й не знаходимо собі місця. Ми наче мюзик-холівський комедіант без свого циліндра, якщо таке взагалі можна уявити. Проте варто нам запхати руки в кишені штанів, особливо якщо в правій кишені буде якийсь дріб’язок, а у лівій — зв’язка ключів, і ми уже готові зустрітися віч-на-віч зі строгою працівницею поштової контори.

Не так вже й просто придумати, що робити зі своїми руками, хай навіть і в кишенях, коли вони порожні. Колись давно, коли увесь мій капітал часом зводився до того, що люди в місті називають “бобом” 1, я безтурботно витрачав пенні з нього, просто заради решти — цілковито з мідяків, аби в кишені щось бряжчало. З одинадцятьма пенсами ти вже не почуваєшся у такій скруті, як з одним шилінгом. Якби я був жевжиком, тим нужденним юнаком, про якого ми, трохи багатші, говоримо з таким сарказмом, то розміняв би своє пенні на два півпенні.