Пролог
ти тут
Почнімо з кінця світу, чому б ні? Просто змирись із цим та й переходь до цікавіших речей.
По-перше, особистий кінець. Є одна річ, яку вона обдумуватиме знову і знов, уявляючи, як помер її син, і намагаючись знайти глузд у чомусь настільки безглуздому. Вона вкриє Учеве зламане тільце ковдрою — усе, крім личка, бо він боїться темряви, — і сидітиме поруч заціпеніло, не зважаючи на світ, кінець якого саме настає. Він уже настав, і ці обидва кінці не перші. Їй не звикати.
Ось про що вона думає зараз і думатиме потім: «Зате він був вільним».
І вона сама, скрушна й утомлена, відповідає на майже запитання, яке вона ж, нестямна й приголомшена, ставить:
«Ні, не був. Не навсправжки. А тепер буде».
***
Але тобі потрібен контекст. Почнімо знову з кінця, та цього разу ґрунтовно.
Ось тобі земля.
Звичайна собі, як і всяка інша. Гори й полонини, урвища й заплави — звична річ. Звична, коли б не розмір і динамізм. О, ця земля ще й як ворушиться. Наче старигань, якому не лежиться в ліжку, вона дихає й стогне, сопе й пердить, хрипить і плямкає. Звісно ж, мешканці цієї землі назвали її Затишшям. Це земля тихої та гіркої іронії.
Затишшя мало й інші імена. Колись воно було кількома різними землями. Нині ж це суцільний неподільний континент, та колись у майбутньому він знову поділиться.
Власне, дуже скоро.
Кінець починається в місті: найдавнішому, найбільшому, найвеличнішому місті, що існує на світі. Місто зветься Юменес, і колись воно було осердям Імперії. Воно й досі осердя багато чого, от тільки Імперія трохи занепала від часу свого першого розквіту — така вже доля імперій.
Юменес унікальний не через свій розмір. У цих краях чимало великих міст, що оперізують континент по екватору. Деінде у світі села рідко розростаються в містечка, а містечка — у міста, бо важко підтримувати життя таких громад, коли сама земля, знай, намагається їх пожерти... Та Юменес стоїть непорушно мало не двадцять сім століть свого існування.
Юменес унікальний, бо лише тут люди мали зухвальство будувати ні задля безпеки, ні задля затишку, ані навіть для краси — а з відваги. Міські мури — шедевр вишуканої мозаїки та барельєфів, що розповідають довгу й жорстоку історію тамтешнього народу. Високі вежі пронизують, наче кам’яні пальці, громаддя будівель; ліхтарі ручної роботи світяться від новітнього дива гідроенергетики; підносяться вгору аркові мости зі скла та хоробрості й архітектурні споруди, звані балконами — такі прості, але такі неймовірно безглузді, що доти ніхто в писаній історії ніколи їх не будував. (Та чимало з історії лишається незаписаним. Не забувайте про це.) Вулиці вимощені не простою в заміні бруківкою, а гладеньким безшовним дивовижним матеріалом, який місцеві називають асфальтом. Зухвалі навіть юменеські халупи, бо це тонкостінні хижки, що мали б завалитися від буревію, куди там струсу. Та стоять собі, як стояли, віками.
Оскільки в середмісті повно високих будівель, воно й не дивно, що одна з них більша та зухваліша за всі інші разом узяті: це масивна споруда, основа якої — зірчаста піраміда з філігранно обтесаної обсидіанової цегли. Адже піраміди — найстійкіші архітектурні споруди, а ця вп’ятеро пірамідніша, бо чом би й ні? А оскільки це Юменес, на вершині піраміди міститься чималенька геодезична сфера, гранчасті стіни якої нагадують півпрозорий бурштин. Здається, ніби та сфера ледь похитується, хоча насправді кожна частина будівлі спрямована суто на те, щоб її підтримувати. Здається, ніби вона може впасти — саме це й має значення.
Тут, у Чорній Зорі, збираються старшини Імперії і займаються своїми обов’язками. А в бурштиновій сфері вони тримають імператора — цілим і неушкодженим. Він тиняється її золотими залами в шляхетному розпачі, робить, що йому скажуть, й із жахом чекає дня, коли його зверхники вирішать, що з його дочки буде ліпша оздоба.
До речі, ані описані місця, ані люди ніскільки не важать. Я просто подаю їх задля контексту.
Але є чоловік, що важитиме ще й як.
