Марина ПАВЛЕНКО
РАЙДУГА В РЕШЕТІ
Про дитинство Павла Тичини,
Надії Суровцової, Василя Симоненка,
Василя Стуса й Ірини Жиленко
Роман у повістинах
ХЛОПЧИК-КАМЕРТОН
(Павло Тичина) 1
НАЙНАДІЙНІША
(Надія Суровцова) 2
КИРПАТЕ БЕЗСМЕРТЯЧКО
(Василь Симоненко) 3
ХЛОП’ЯК ІЗ КРИЦІ
(Василь Стус) 4
ДІВЧА НА СОНЯЧНИХ БАТАРЕЙКАХ
(Ірина Жиленко) 5
Величезна подяка за допомогу в написанні цієї книги:
Ірині Володимирівні Жиленко, Іванові Дмитровичу Сидоренкові, Марії Семенівні Стус, Григорієві Андрійовичу Симоненкові, Олексію Яковичу Щербаневі, Василеві Григоровичу Бутові, Ніні Іванівні Симоненко, Миколі Даниловичу Сомові, Оксані Василівні Поліщук, Уманському Меморіальному музеєві-квартирі громадської діячки і письменниці Н.В. Суровцової; Валентині Федорівні Кузьменко-Волошиній, Іванові Семеновичу Дробному, Ользі Петрівні Павленко.
ВІД АВТОРА
Ця книга — не лише спроба художньо осмислити драматичне для України ХХ століття через секрет унікальності таких величних літературних постатей, як Павло Тичина, Надія Суровцова, Василь Симоненко, Василь Стус та Ірина Жиленко.
Я ставила за мету дати якнайбільше правдивої інформації про своїх героїв — за спогадами, листами, щоденниками, нотатками, художніми творами. Факти, імена, події, навіть пісні, деталі пейзажу і побуту, особливості говірки — детально вивірені.
Книга не лише для дітей середнього та старшого шкільного віку. Вона може служити посібником для вчителів, учнів, студентів. Зрештою, вона легка для сприймання й цікава для будь-якого читача.
Хлопчик-камертон
(Павло Тичина)
Мені сниться
тая хата, де я жив.
Мені сниться
та вулиця, де ходив,
і ті люди,
і ті дерева...
Павло Тичина
«Добридень я світу сказав!»
Кажуть, що сьоме дитя в сім’ї — особливе. Бо сім — число сакральне, поєднує в собі час і простір, тіло й душу, небо й землю. Сім барв у веселки, сім нот у пісні, сім днів у тижня, за сім поколінь людина у собі несе пам’ять і відповідальність... А ще кажуть: «на сьомому небі», «за сімома замками», «сім раз відмір», «робота до сьомого поту», «у семи няньок», «сім п’ятниць на тиждень»...
І дуже добре, якщо ім’я дитяти співпадає з іменем святого, в чий день воно народилось. Бо той святий бере дитя під свою опіку.
Та, мабуть, Павлусеві ще не до того, що знайшовся у родині Тичин сьомим: після Василя, Проні, Полі, Михайлика, Ірини та Іванка. Потім народяться ще Оксана, Євген, Кость, Олександра, Наталя й Сергій. На жаль, з тринадцяти братиків-сестричок виживуть лиш дев’ятеро — на ті часи й так немало. Усі обдаровані, та один... Але й про це ще ніхто не знає, Павлусь тим паче. Хоча... Кажуть, що діти віком до семи (!) років бачать і розуміють більше од тата з мамою. Тільки згодом усе це десь дівається. То, може, Павлусь знає, якого саме числа він народився? Бо в майбутньому біографи сперечатимуться про точну дату його появи на світ: чи то 27 січня, чи — 28 січня, чи, як ще точніше покажуть згодом віднайдені документи, — 23 січня 6? Як там не є, але все одно кожна з цих трьох дат пошановує святого Павла.
А чи знає Павлусь, що взимку того 1891 року в його рідному селі Пі´ски 7 на Чернігівщині лежали глибокі сніги і тріщали морози? Ні, цього всього малюк пам’ятати ще не може.
Павлусева пам’ять починається весною.
Теплінь. Зелень. День. Блиск!
Навколо щось діється, щось відбувається, рухається, колишеться, звучить!.. Тьохкає, дзвенить, дзижчить, шелестить, хлюпоче!..
Павлусик вигуцикує-витанцьовує, і рветься кудись, і прагне, і виборсується з чиїхось рук. Маминих? Десятирічної сестрички Проні? Або й п’ятирічної Полі? Ясно лиш одне: ті руки — ніжні й люблячі, а обличчя довкруг — радісні й усміхнені.
Оно — як же потішно! — чиїсь льолі миготять-біліють по сліпучо-зеленому! То шестирічний Михайлик і трирічний Івась борюкаються на молоденькій травичці. Павлусь цього не усвідомлює ще. Але він уже все чує, все бачить!
— А вже весна, а вже красна,
Зі стріх вода капле,
Зі стріх вода капле,
Зі стріх вода капле... —
відлунює голос десь із Подолу.
— Що вже сонце на горі —
Кусаються комарі,
Кусаються комарі,
Кусаються, п’ють,
Робить не дають!
Гу-у-у!.. —