Багаття долі

4 травня 1897, Париж, благодійний ярмарок, 15:30

Єлисейські Поля, забудовані прекрасними будинками та обсаджені каштанами, були вже не такі, як раніше, коли буржуа не наважувалися туди й носа піткнути. За тих часів, коли пустирі були перериті кролями та засаджені городиною, вешталися там лише садівники та гравці в петанк. Уночі між ліхтариками імпровізованих кабаре, влаштованих у халупах та сараях, кружляли тривожні тіні.

Тепер там прогулювалися сучасні буржуа з дружинами на припоні й у захваті витріщалися на екіпажі, прикрашені гербами. Отже, сьогодні вдень на круглому майданчику, обсадженому молоденькими деревцями та встановленими на рівномірній відстані один від одного новенькими ліхтарями, сонце заливало своїм лікерним світлом групки співрозмовників перед благодійним ярмарком. Цього року його розгорнули на вулиці Жана Ґужона, на одній з останніх вільних ділянок розкішного восьмого округу, за два кроки від перехрестя з Єлисейськими Полями. Цей щорічний захід мав на меті зібрати кошти для допомоги найбільш нужденним.

Емеліна ненавиділа цей лицемірний термін: «нужденні»... Типове слівце багатіїв. Буржуа боялися слова «бідні», більш того, життя їхнє протікало в ілюзії, буцімто якщо не вимовляти назви речей, то їх і не існує. Наче злидні не мають у собі нічого світлого. Емеліні ж не бракувало сміливості називати речі своїми іменами, причому іноді її було аж через край, і ліпше було стверджувати, що дівчина язика за зубами не тримає. З усією зухвалістю своїх сімнадцяти років вона гулькнула в купку дівчат її віку, які прийшли сюди, позаяк благодійний ярмарок був ідеальним місцем, аби продемонструвати свою належність до закритого для всього іншого Парижу світу. Благодійний ярмарок... Безперечно, ідея поєднати такі непоєднувані слова спала на думку якимось недоумкам! Оскільки цей благодійний захід широко висвітлювала преса, на нього з’їхалися аристократичні душі з усієї Франції, щоб кинути кілька крихт представникам найнижчих верств і спокійно жити далі в своїй Прекрасній епосі.

Власники великих паризьких статків скористалися можливістю похизуватися, виставивши напоказ фасади щедрості; усе це наводило на Емеліну жах. Дівчина зітхнула: ця «прекрасна епоха», що осявала весь світ, була лише ілюзією, існувала винятково для тих, хто мав кошти для блиску та елегантності. А бідні цього району були аж ніяк не «нужденні»: вони голодували у своїх нещасних антисанітарних халупах, що ліпилися по той бік муру. Емеліна знала, про що йдеться, оскільки всіх її рідних забрали або туберкульоз, або голод.

Увесь цей маскарад невимовно її дратував. «Чорти б вас забрали!..» — кинула спересердя молода анархістка. Сказала вона це тихо, і ніхто її не почув. Утім, навколо стояв такий гамір, що Емеліна нічим не ризикувала.

Варто визнати, що Огюст де Жансан, президент організаційного комітету цього ярмарку, не пошкодував зусиль, щоб гості здійснили подорож у часі, опинившись у середньовіччі. Завдяки своїм зв’язкам — чи то пак зв’язкам свого свояка, депутата від консерваторів Марка-Антуана де Ланверпре,— Огюст де Жансан за вигідну ціну отримав «вулицю стародавнього Парижу» і перетворив халупи на казковий замок. Робота художника й декоратора Шаперона, одна з головних принад Театрально-музичної виставки, що відбулася кілька місяців тому, перетворила нетрі на палац. Де Жансан мав намір вразити публіку на цьому ярмарку й здобути клієнтів та потенційні соковиті контракти для своєї газети, яка нині опинилася на межі банкрутства. Де Жансан, одержимий прогресом, розорився на патентах різного штибу: реєстрував найдрібніші свої винаходи, хоч які божевільні вони були. Цей чоловік мав один недолік: він був досить милий, але ним легко було маніпулювати, позаяк заради прогресу він залазив у борги, тож мимоволі ставав небезпечним.