Експансія. Кн.1. І прокинеться Левіафан

Пролог. Джулі

«Скопулі» захопили вісім днів тому, і Джулі Мао нарешті змирилася з тим, що її пристрелять.

На це знадобилися всі вісім днів відтоді, як її замкнули в комірчині. Перші два вона не наважувалася поворухнутись, упевнена в серйозності намірів броньованих чоловіків, які запхнули її сюди. Ті кілька годин після абордажу, поки двигун корабля мовчав, вона плавала в невагомості й намагалася нічого не зачепити, легенько відштовхуючись од стін комірчини та скафандра, з яким ділила простір. Згодом корабель почав рухатись, і тяга надала Джулі ваги — вона нерухомо стояла, аж поки не зсудомило ноги, а тоді повільно сіла, притиснувши коліна до грудей. Пісяла просто в комбінезон, не зважаючи ані на теплу липку вогкість, ані на запах — непокоїлася тільки, що може послизнутися на мокрому та впасти. Не можна навіть пищати, щоб не видати себе. Пристрелять.

Третього дня спрага спонукала до дій. Корабель увесь шумів довкола неї. Стиха вібрували в інфразвуковому діапазоні реактор та двигун. Повсякчас шипіла гідравліка та гриміли сталеві засуви люків між палубами, коли ті розчахувались і зачинялись. Клацали важкі чоботи по металевому настилу. Вона дочекалася, поки будь-які звуки, що їх могла розчути, віддалилися, а тоді зняла скафандр із гачків та вклала на підлозі. Прислухаючись, чи ніхто не наближається, повільно розібрала скафандр і витягла контейнер із водою. Та вже застоялася — схоже, скафандр давненько не вдягали і не тех­обслуговували. Але Джулі взагалі нічого не пила ці кілька днів, і ота тепла глиниста вода із запасів скафандра виявилася найсмачнішою штукою в її житті. Їй довелося силувати себе не випити всю воду одним духом, аби тут же не виблювати.

Коли їй знову захотілося пісяти, вона витягла зі скафандра мішок сечоприймача і справила потребу туди. Тоді влаштувалася на підлозі — майже з комфортом, адже тепер її пом’якшував пухкий скафандр — і замислилася, хто саме захопив її у полон: флот Коаліції, пірати... чи хтось іще гірший? Іноді вона засинала.

* * *

Самотність, голод, нудьга і брак місць для зберігання сечі зрештою підштовхнули її до спроби вийти назовні на четвертий день. Час од часу до неї долинали приглушені крики болю — десь поряд били чи катували її товаришів. Якщо викрадачі звернуть на неї увагу, то, певно, заберуть до інших. Не страшно. Нехай б’ють. Невелика ціна за можливість побачити людей.

Комірчина розташовувалася поряд із внутрішнім люком атмо­сферного шлюзу. Таке місце зазвичай нечасто навідують у польоті, хоча Джулі й небагато знала про конструкцію саме цього корабля. Вона розмірковувала: що говорити, як дати про себе знати? А коли нарешті почула кроки у свій бік, то просто відкрила рот, аби щодуху закричати: «Випустіть!» — і була здивована сухим хрипом, що натомість вирвався з горла. Ковтнула, рухаючи туди-сюди язиком і сподіваючись, що слина з’явиться. Спробувала закричати ще раз, та все одно спромоглася лише на безгучний шепіт.

Люди стояли просто за дверцятами її комірчини. Хтось щось стиха бурмотів. Джулі вже була занесла руку, щоби стукнути кулаком по дверцятах, коли нарешті розібрала слова.

«Ні. Будь ласка. Тільки не це».

Дейв. Механік з її захопленого корабля. Дейв, колекціонер відео­роликів зі старих мультфільмів і знавець мільйона жартів, зараз благав про щось слабким і позбавленим надії голосом.

«Ні, будь ласка, не треба», — казав він.

Шипить гідравліка, і клацають автоматичні засуви — внутрішній люк шлюзу від’їхав убік. Глухе гуп, ніби щось важке кинули всередину. Ще один клац, із яким внутрішній люк задраїли. Повітря залишає зі свистом камеру.

Люди за дверцятами дочекалися завершення повного циклу механізмів шлюзу, а тоді пішли. Джулі не стала привертати їхню увагу стуком.

* * *