Весільний народ

Готель має саме такий вигляд, якого і сподівалася Фібі. Він розташувався на краєчку скелі, наче старий статечний собака, терпляче чекаючи на її прибуття. Фібі не бачить океану позаду будівлі, та знає, що він там є, так само, як, під’їжджаючи до свого будинку, вона відчуває, що чоловік сидить у кабінеті й набирає текст на клавіатурі, працюючи над рукописом.

Кохання було тим невидимим дротом, який їх завжди поєднував.

Фібі виходить із кеба. Чоловік у костюмі кольору бургундського вина підходить із такою серйозністю, що виникає відчуття, ніби цю сцену вже давно було відрепетирувано. І це додає Фібі впевненості в тому, що вона чинить правильно.

— Доброго вечора, — каже їй чоловік. — Ласкаво просимо до «Корнуолл-Інну». Дозвольте я заберу ваш багаж?

— У мене немає багажу, — відповідає Фібі.

Коли вона залишала Сент-Луїс, здавалося таким важливим покинути там геть усе: чоловіка, будинок, багаж. Надійшов час рухатися далі, і вона знала, що це так, бо саме про це вони домовилися наприкінці судових слухань щодо розлучення. Фібі так приголомшила остаточність тієї їхньої розмови, те, як її чоловік сказав: «Гаразд, а тепер будь здорова і бережи себе», ніби він був якимсь листоношею і бажав їй гарного дня. Після того вона не могла змусити себе зробити навіть найпростішого, лише залізла до ліжка, пила джин із тоніком і слухала, як гуде холодильник, продукуючи кригу. Не те щоб вона мала куди піти. Локдаун був у самому розпалі, коли вона виходила з дому лише по джин і туалетний папір та проводила свої онлайн-заняття кожного дня в тій самій чорній блузці, бо що ж іще, скажіть на милість, варто в такому разі вдягати? Коли саме і як саме локдаун закінчився, вона вже не пам’ятала.

Але зараз Фібі стоїть перед збудованим у XIX сторіччі готелем у Ньюпорті, вдягнена в смарагдово-зелену шовкову сукню — єдину річ зі свого гардеробу, про яку вона чесно може сказати, що та їй і досі страшенно подобається, можливо, тому, що Фібі в ній іще нікуди не виходила. Вони із чоловіком не відвідували таких заходів, які відповідали б класу цієї сукні. Вони були професорами. Вони легко йшли по життю. Вони були розслабленими. Так добре було сидіти біля ватрана із кошеням на колінах. Їм подобалось усе просте, усе, що було під рукою, усе, що показували по телебаченню, усе, що було в холодильнику, перша-ліпша сорочка, що мала нормальний вигляд, адже хіба не в цьому й полягає сенс одягу? Довести, що ти нормальний? Довести, що кожного дня, хай там що, ти був людиною, що може вдягти чисту сорочку?

Але того ранку, перш ніж піднятися на борт літака, Фібі прокинулась і зрозуміла, що вже не була нормальною. І все одно вона зробила собі тост. Прийняла душ. Висушила волосся. Зібрала свої конспекти лекцій для другого дня викладання в осінньому семестрі. Відчинила свій гардероб і подивилася на весь той одяг, який купувала раніше лише тому, що всі ті речі були подібними до сорочок, які професорки мають одягати, ідучи на роботу. Ряди блузок стриманих кольорів — жіночі версії того, що носив її чоловік. Вона витягла сіру блузку, потримала її перед люстром, але так і не змогла змусити себе одягнути цю річ. Фібі просто не могла змусити себе піти на роботу та, стоячи перед офісним принтером, утримувати нейтрально-зацікавлений вираз обличчя, доки її колеги нудотно довго обговорюватимуть, яке навдивовижу важливе значення відігравав у середньовічній теології сир.

Натомість вона зняла з вішака та вдягнула смарагдово-зелену сукню. Взула черевички на високих золотистих підборах, у яких була на своєму весіллі. Знайшла разок крупних перлів, яким у весільну ніч чоловік затуляв їй очі, аби Фібі не бачила, куди він її несе. А потім вона сіла на літак, пила на диво якісний джин із тоніком, і напій так приємно холодив горло, що Фібі практично не відчувала турбулентності.

— Сюди, будь ласка, мем, — каже їй чоловік у костюмі кольору бургундського вина.