Машина для вбивства

Машина для вбивства

Повість

У раз починають соватися стільці, по підлозі човгають десятки підошов, і гул збуджених чоловічих голосів ущерть заповнює невелике приміщення. Найметкіші з-поміж присутніх кидаються до кремезного чорнявого чоловіка середнього зросту, на вустах якого грає приязна усмішка. Він потискає всі простягнуті йому руки так, наче для нього це неабияка честь. Крізь частокіл голів я ловлю його короткий погляд і лаконічно киваю у відповідь: усе гаразд, зараз виходжу. Тої ж миті відчуваю на собі чіпкий погляд Сергія й усміхаюся до нього, однак цей вияв дружніх почуттів він залишає поза увагою. Але ображатися на нього було б гріхом: у такі хвилини він не має права відволікатися на щось стороннє.

Напевно, багато хто в цьому залі має себе за неординарну особистість. Хоча б у тому сенсі, що не лише вирішує особисті чи сімейні справи, а й прагне розв’язувати проблеми, які хвилюють суспільство. Однак основні претензії цих людей на хоча б якесь місце в історії пов’язані сьогодні лише з одним чоловіком, і вони запевняють його у своїй підтримці: хто — фінансовій, хто — організаційній, хто — просто дружній. А він — світла голова, незламний борець із несправедливістю, остання надія нації — повинен прийти, щоби змінити життя на краще, підняти економіку, науку, культуру, здобути країні місце у товаристві наймогутніших. А щоб усе це стало реальністю, необхідно спочатку виграти тут, у регіоні, на узбіччі широкого політичного шляху.

І він зробить це, він просто зобов’язаний це зробити! А що ж залишається мені? Моє завдання — доставити його в будь-яке місце в будь-який час дня чи ночі з максимальною швидкістю і за максимальної безпеки. Це просто необхідно для нього, і я радий, що, всупереч усьому, виконую свої обов’язки майже бездоганно. Хоча головна моя місія полягає тепер у зовсім іншому.

Я повинен його вбити...

Мій потужний сірий BMW задоволено хурчить, підминаючи під себе нескінченну смугу шляхового полотна. Насолоджуйся, друже, поки є змога, бо ж незабаром доведеться звернути з траси на путівець місцевого значення, і тоді ти зрозумієш, де зимують раки, а також твої менш щасливі одноплемінники. А разом з ними — й мої.

— Пане Богдане, навіщо вам здалося це задрипане сільце? — запитую шефа, який зосереджено вдивляється у далечінь.

Він довго мовчить, не зводячи погляду з голубого «Мерседеса», що поволі виростає перед нашими очима.

— Ти знаєш, просто хочеться зробити людям щось приємне, — він усміхається. — Можливо, це буде моєю єдиною доброю справою для них. Особливо якщо мене оберуть.

Маневруючи серед розкішних калюж, а також куп щебеню, які бозна-скільки поволі розповзаються в очікуванні чергового світлого майбутнього, я розмірковую над тим, що пан Богдан, напевно, правий — у тому, що це стане доброю справою.

Відверто кажучи, раніше я був переконаний, що в селі мало хто прийде на таку зустріч. У місті, наприклад, простий люд усі передвиборні заходи має глибоко в носі й, за винятком невеличкої політично заангажованої частини, відверто їх ігнорує. На подібні вистави там ходять (чи то пак їздять) здебільшого ті, кому на цьому залежить. І тому я був дуже здивований, коли, вперше побувавши на зустрічі шефа зі селянами, побачив ущерть заповнене приміщення невеличкого клубу. Хоча — чого ж тут дивуватися: позбавлені будь-яких розваг, окрім телевізійних, ці люди прагнуть на власні очі побачити знаменитість, про яку пишуть у газетах, розповідають по радіо й телебаченню. Такий собі безплатний цирк...

В’їжджаємо на майдан перед клубом, і я з подивом зауважую, що ми не єдині гості в цьому призабутому цивілізацією місці. Кілька іномарок та мікроавтобус явно не тутешньої прописки сповнюють душу далеко не радісними почуттями. Одна з автомашин видається мені трохи знайомою.

— Преса, — підказує Богдан, перехопивши мій погляд, — «особистий друг», як він сам себе величає.