Річки Лондона : роман. Книга 1

1 Вагомий свідок

Усе почалося о пів на другу у вівторок, холодної січневої ночі, коли Мартін Тернер, вуличний фокусник і, за його ж словами, жиголо-підмайстер, перечепився через тіло перед західним портиком церкви Святого Павла у Ковент-Гардені. Мартін, що й сам був зовсім не тверезим, спершу подумав, що це тіло когось із численних святкувальників, що вподобали П’яццу як легкодоступний нужник та нічліг. Сам бувалий лондонець, Мартін кинув на тіло «лондонський меткий» короткий погляд й оцінив: перед ним пияк, вар’ят, а чи людина в біді. Через цілковиту можливість поєднання в комусь усіх цих трьох ролей добросамаритянство в Лондоні вважалося забавою екстремальною — у дусі бейсджампінгу чи реслінгу з крокодилами. Мартін, завваживши недешеві пальто й черевики, подумки відмітив хрестиком «пияк», аж раптом помітив, що тіло, власне, не мало голови.

У розмові з детективами, які його допитували, Мартін зазначив, що це ще пощастило, що він хильнув хмільного, позаяк в іншому разі багато часу змарнував би на крики й безцільну біганину, особливо від усвідомлення, що стоїть у калюжі крові. Натомість із повільною й методичною терплячістю п’яного й наляканого Мартін Тернер набрав 999 і викликав поліцію.

Поліційний центр невідкладного реагування повідомив найближчий патрульний наряд, і вже за шість хвилин на місце прибули перші офіцери. Один офіцер стояв із раптово протверезілим Мартіном, поки його напарник підтверджував наявність тіла і міркував, що немає інших обставин, які б свідчили про нещасний випадок. Голову вони знайшли за шість метрів: вона закотилася за одну з неокласицистичних колон спереду церковного портика. Офіцери, що приїхали на виклик, доповіли в штаб, а звідти вже сповістили дільничну бригаду з розслідування убивств, черговий офіцер якої, наймолодший констебль-детектив, прибув іще за пів години; він кинув один погляд на Пана Безголового й розбудив начальство. Затим на двадцять п’ять метрів бруківки між церковним портиком і будівлею ринку ринула вся гордість відділу вбивств Міської поліції Лондона. Прибув патологоанатом підтвердити смерть, зробити попередні висновки щодо її причини та потягнути тіло на візку на посмертний розтин. (Невелика затримка виникла під час пошуків достатньо великого пакета для голови.) Юрбою привалили судові експерти й, щоб довести свою значущість, наказали розширити кордон й охопити увесь західний бік П’яцци. Для цього вони потребували більше народу, тому головний детектив-інспектор, він же старший офіцер оперативного слідства, набрав колегу з Чаринг-Кросс і поцікавився, чи мали вони зайвих людей. Начальник зміни, почувши чарівне слово «понаднормові», посунув до казарми та добровільно-примусово підняв усіх із ліжечок. Відтак кордон було розширено, пошуки — здійснено, молодші слідчі — послані за таємничими дорученнями, і, нарешті, якраз біля п’ятої ранку все стихло. Тіло забрали, детективи розійшлися, а криміналісти одностайно погодилися, що до світанку — до якого лишалось іще три години — уже нічого не зробиш. А доти, до наступної зміни, треба було лише кілька морд — охороняти місце злочину.

Так я й став стовбичити серед Ковент-Гардену на крижаному вітрі о шостій ранку, і тому саме я побачив привида.

Іноді я задумуюся: от якби це я пішов по каву, а не Леслі Мей, чи не склалось би моє життя значно нудніше й достеменно безпечніше? Чи міг на моєму місці опинитися будь-хто, чи то таки доля? І в моїх міркуваннях виринули мудрі слова мого батька, який одного разу сказав: «Хто його зна, чого взагалі, курва, щось відбувається».