Скоропадський. Спогади 1917-1918 (Український переклад)

Від упорядника

З моменту виходу у світ першого повного видання спогадів Павла Скоропадського минуло понад двадцять років. Підготовлена до друку Східноєвропейським дослідним інститутом ім. В. К. Липинського (Філадельфія) спільно з Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Національної академії наук України (Київ), ця книга давно стала бібліографічним раритетом.

Інтерес до мемуарів останнього українського гетьмана не згасає і в середовищі фахівців-істориків, і в широкого загалу читачів. Видавництво «Наш формат» спільно з тими самими науковими інституціями, завдяки яким ця книга побачила світ 1995 року, підготувало друге видання «Спогадів». За те двадцятиріччя, що минуло, вийшло друком багато книжок мемуарного характеру, написаних сучасниками Павла Петровича, — спогадів, щоденників, кореспонденцій.

Досліджуються архіви Української Держави, друкується листування. Добу Павла Скоропадського активно студіює низка вчених, таких як: Юрій Терещенко, Тетяна Осташко, Руслан Пиріг, Георгій Папакін, Павло Гай-Нижник та інші.

Було захищено чимало кандидатських і докторських дисертацій, присвячених життю і діяльності гетьмана. Тож у другому виданні немає потреби говорити про його постать загалом, а можна зупинитися лише на житті та праці в часи Української Держави.

Політичні й національні погляди Павла Скоропадського зазнали суттєвих трансформацій протягом його життя. Починав він як класичний політичний росіянин і державник, прихильник російського монархізму і консерватизму. Лютнева революція 1917 року спонукала його зацікавитися українським питанням. У добу Гетьманату, обіймаючи посаду керівника Української Держави і спираючись на політичних росіян на її теренах — представників поміщицтва і буржуазії, Скоропадський втілював у життя федералістичну версію побудови консервативної України — оплоту для відродження так само консервативної монархічної, але реформованої і ліберальної Росії. З великим скепсисом він ставився до справжньої політичної самостійності й не пристав на пропозиції дотримання «щирого» українського курсу, на якому наполягали діячі Української демократично-хліборобської партії (УДХП) — В’ячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Микола Міхновський. З 1920 року розпочинається третій етап метаморфози переконань і поглядів Скоропадського. Під впливом Липинського та Українського союзу хліборобів-державників (УСХД) — організації українських монархістів-гетьманців він стає правдивим українським державником, уособ­ленням національного консерватизму. На жаль, справді українським гетьманом став запізно — уже після поразки Гетьманату, перебуваючи за кордоном. Але чи міг він бути іншим, чи міг бути свідомим українцем у 1918-му? Радше ні, аніж так. «Спогади», що пропонуються увазі читачів, присвячені якраз періоду 1918–1919 років, коли Павло Скоропадський перебував на другому етапі еволюції його політичного світогляду і переконань.

Непідготовленість людей, а особливо провідників, до випробувань боротьби за державність — одна з головних причин трагічного розвитку й завершення Української революції. Уже в ході боїв за Україну відбувалося формування самостійницьких позицій не лише Павла Скоропадського, але й Симона Петлюри, Володимира Винниченка, Михайла Грушевського. У вогні й бурі революції, у війнах з агресією білої і червоної Росії та інших сусідів народжувався та загартовувався новий політичний українець.