Колесо Часу. Кн. 6. Повелитель Хаосу. роман

ПРОЛОГ

Перше послання

Демандред зійшов на чорний схил біля Шайол Гулу, і прохід, лазівка у тканині реальності, зник. Угорі каламутне сіре хмаровиння застилало небо — подобу перевернутого моря із сонних попелястих хвиль, що розбивалися довкола об приховану гірську вершину. Унизу безживною долиною пробігали химерні вогні кольору розмитої синяви та багрецю, проте вони були неспроможні розвіяти густий сутінок, що вкутав їхнє джерело. Хмаровиння прокреслила блискавиця, і за мить глухо загриміло. По всьому схилу з численних отворів здіймалися випари і дим — деякі з отворів були такі маленькі, як чоловіча рука, а декотрі настільки великі, що лигнули б і десять чоловіків.

Він одразу ж відпустив Єдину Силу, і разом із її свіжістю зникли і підсилені нею відчуття, без чого світ сприймався не настільки гостро і вабливо. Відсутність саїдін зоставила в ньому порожнечу, але тут тільки дурень міг би зважитися направляти. І, безсумнівно, тільки дурень хотів би сильніших відчуттів — запаху, нюху чи смаку.

За тих часів, що їх тепер зовуть Епохою Легенд, це був ідилічний острів посеред прохолодного моря, жаданий прихисток для тих, котрі полюбляли по-селянськи нехитрий триб життя. Незважаючи на випари, тут було холодно. Він змусив себе не відчувати цього, але інстинктивно щільніше закутавсь у свій оксамитовий хутрований плащ. Від його дихання з рота виривався легкий, наче пух, і ледь помітний дух, щоб за мить розтанути у повітрі. За декілька сотень ліг на північ знаходився світ вічної криги, проте на Такан’дарі завжди було сухо, наче в якійсь пустелі, і завжди панувала зима.

Проте була тут і вода, чи радше її подоба: чорнильний бурчак, що протікав скелястим схилом неподалік кузні, що он сіріє своєю покрівлею. Всередині задзвеніли молоти, і з кожним ударом у вузеньких віконцях спалахувало бліде світло. Якась жінка в лахмітті відчайно притулилась до шорсткої кам’яної стіни, стискаючи в руках немовля, а миршаве дівча зарилось лицем у поділ її плахти. Безсумнівно, невільниці, захоплені під час наскоку на Порубіжні землі. Але щоб так мало! Мерддраали, напевно, скрегочуть зубами. Їхні клинки з часом затуплюються і їх треба міняти, а те, що набігів на Порубіжжя поменшало, нічого не змінює.

З кузні неквапом вийшов один із ковалів, своєю кремезною статурою нагадуючи висічену зі шматка скелі статую. Ковалі не були по-справжньому живими: віддалившись на певну відстань від Шайол Гулу, вони перетворились би на камінь чи тлін. Їх також не можна було назвати справжніми ковалями, позаяк вони не вміли робити нічого, крім мечів. Цей тримав обіруч довгі кліщі із затиснутим клинком, і ледь охололий метал у місячному світлі білів, наче сніг. Живий чи ні був коваль, але блискучий метал він занурив у темний потік з осторогою. Для цієї подоби життя навіть доторк до води закінчився би плачевно. Коли він вийняв меч із води, той був мертвотно чорним. Але робота ще не була завершена. Коваль зайшов у кузню, і звідти почувся несамовитий чоловічий крик.

— Ні! Ні! Ні! — Відтак крик переріс у пронизливий вереск і поволі затих, так ніби того горланя хтось відносив у немислиму далечінь. Тепер меч був готовий.

Знову з’явився коваль — може, той самий, а може, й інший — і зіп’яв жінку на ноги. Жінка, немовля і дівча почали голосити, але той вирвав немовля і тицьнув дівчині в руки. Нарешті жінка знайшла в собі сили на спротив. Ридаючи, вона несамовито кóпала ногами і дряпалась. З таким самим результатом вона могла битися з каменем, а не з ковалем. Крики жінки стихли, щойно її затягнули всередину. Знову долинув перестук молотів, заглушуючи діточий плач.

Один меч був готовий, біля другого ще трудилися, і ще два незабаром викують. Демандред ще ніколи не бачив, щоби тут очікували віддати свою лепту Великому володарю Темряви менше п’ятдесяти бранців. Мерддраали, мабуть, скаженіють від люті.

— Чому ти баришся, будучи прикликаним Великим володарем? — Той голос радше був схожий на шемрання, так наче лущилася шкіра.