Вертеп, кекс та інші чудеса
1
«У чудеса я не вірю. Я раціоналіст», — сказав Григорій і погладив Аму, собаку породи боксер, що лежить під столом і часом висовує звідти квадратну голову.
Ми п’ємо мохіто й розмовляємо про чудеса й польоти. Чудеса — це моя улюблена тема. Польоти — улюблена тема Григорія. Він усе життя був льотчиком і облітав, мабуть, усі континенти. За винятком хіба що Австралії.
Григорій любить розповідати про пригоди, які відбувалися з ним, коли він літав по світу. Пригод у нього, ясна річ, назбиралося чимало.
Мені найбільше подобається слухати про Африку, де я ніколи не була. І я навіть вивчила слово «бузунґа» — так в Анголі називають білих людей. Бузунґа означає «людина без шкіри». Бо справжня шкіра — чорна.
2
Із даху альтанки, де ми сидимо, звисають моделі літаків, на яких літав Григорій, — від першого до останнього. Від «кукурудзяника» до «боїнга».
Усі моделі літаків Григорій виготовив сам. У нього золоті руки — стіл, за яким ми сидимо, і сама альтанка — це також його витвори. Гойдалку для внучок також він змайстрував.
На гойдалці зараз гойдається і хитро поглядає у наш бік чорноока і чорнокоса Варвара. Вона вірить у чудеса і багато знає про польоти на гойдалці, які часом завершуються падіннями. Що не заважає Варварі, витерши сльози, знову повертатися до польотів.
3
Ніна слухає розповіді Григорія з такою цікавістю, ніби чує їх вперше. Хоча насправді вона, мабуть, давно знає їх усі напам’ять. Вона теж облітала разом із чоловіком половину земної кулі. Може, почувши знову слово «бузунґа», вона згадує палюче сонце Анголи, пальми в Луанді й строкату юрбу чоловіків і жінок під безумно синім небом. Вона всміхається до Григорія і каже мені:
— Ми сорок два роки разом. І не набридли одне одному. Кожна зустріч після рейсу була радісна.
— Ви круті, — кажу. — Сорок два роки разом — навіть уявити важко.
— А ми намалювали портрет дідуся, — вклинюється у розмову старша внучка Григорія, Аліна. — Хочете подивитися?
— Звісно, хочу.
Портрет намальовано простим олівцем на звичайному альбомному аркуші. Тільки очі пронизливо-смарагдового кольору. Наче два прожектори.
— Ви молодці! Дуже схоже!
Григорій вдоволено усміхається у вуса.
— Правда, гарний наш дідусь Григорій? — питає Варвара.
— Звичайно! — Чомусь уявляю її льотчицею пасажирського літака. Варвара веде «боїнг» і усміхається до хмар.
— А ти хотіла би бути льотчицею? — питаю.
— А я ще не вирішила, — відповідає Варвара. — Я люблю малювати.
— А що ти зараз малюєш?
— Я малюю літо.
Правильно, влітку найкраще малювати літо. Восени — осінь. Взимку — зиму, Новий рік, Різдво.
До речі, про Різдво.
— А ви не хочете змайструвати на Різдво вертеп? — питаю Григорія. — Поставимо його біля нашої ялинки у сквері.
— А що таке вертеп? — питає Григорій.
Отакої. Я, здається, ніколи ще нікому не пояснювала, що таке вертеп, бо знала це з дитинства. І всі мої знайомі знали.
— Вертеп — це печера. Печера, в якій народився Христос, — пояснює мій чоловік Амвросій, поки я зависаю — а в голові у мене крутиться один із улюблених віршів Антонича:
«Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі…
прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий…»
Оскільки я втратила здатність говорити, Амвросій розповідає про вертеп, який ми бачили в соборі Нотр-Дам, — його автори зобразили не просто печеру, де народилося Немовля, а один із регіонів Франції: біля будиночків метушаться їхні мешканці у національному вбранні, ремісники і торговці рекламують свої вироби, вітряки крутяться, крамнички й трактири запрошують відвідувачів, течуть струмочки й річки — а новонароджене Немовля спостерігає за цим гамором зі своєї колиски.
Потім Амвросій згадує про солом’яний вертеп у Празі: фігурки Немовляти, Йосифа й Марії, овечок та волів — усе було із соломи.
Дар мови до мене, до речі, все одно не повернувся, тож я просто знаходжу в інтернеті різні вертепи, виготовлені з фанери, і показую їх Григорієві.
— Дідусю, дідусю, у мене ж є вертеп удома. Хіба ти не бачив? Там є і колиска, і дитинка, і мама з татом, і овечка, — вигукує Варвара. — Я знаю, що таке вертеп. Хочеш, допоможу тобі його робити? І розмалюю!
