Там, де немає пітьми

Вони звернули із соші на розбитий польовий прослідок, і метрів за сто фари передньої машини вихопили з темряви армійську полуторку на узбіччі, а трохи далі — шлагбаум із білими та червоними смугами.

— От халепа… — сказав секретар райкому. І нахилився, вдивляючись крізь лобове шкло. — Звідки це вояки тут узялися, хтів би я знати?..

«Емка» підкотила до самого шлагбаума і загальмувала. У жовтому світлі фар видно було, як несе рвучким осіннім вітром холодну пилюгу над шляхом.

— Здається, тут і живої душі нема… — озвався із заднього сидіння Овчаренко.

— Он хтось біжить… — зиркнувши у вікно, відказав секретар райкому.

— Де?

— Та он, від полуторки.

— Не бачу…

Із пітьми виринув боєць у плащ-наметі наопаш.

— Хто такі? — поспитався він, зазираючи до кабіни. — Куди їдемо?

— А що, товаришу червоноармієць, — нахиляючись уперед, поволі сказав Овчаренко, — в інженерних військах не вчать, що треба віддавати честь і представлятися старшому за званням?

Боєць обернувся і, вгледівши емблеми держбезпеки, виструнчився.

— Сержант Ксенофонтов, третій саперний… — Він спробував було узяти під козирок, та рука його стрибала біля скроні. — Виконуємо бойове завдання.

— Вільно… вільно, сержанте! — кивнув йому Овчаренко. — А статут стройової служби не треба забувати… То яке у вас завдання?

— Перекрити проїзд у напрямку села Городище, — відрапортував сержант, усе ще тримаючи долоню біля козирка. — Вибачте, товаришу капітан, але… у мене наказ. Далі небезпечна зона. Їхати не можна.

— А що там?

— Підривні роботи.

— Надовго перекрили? — озвався секретар райкому.

— Десь на пів години.

Коло полуторки тріщало багаття, стріляючи угору золотими іскрами та відкидаючи тремтячі палахкі відблиски на кострубату стіну хабуззя, що темніла оддалеки.

— Кружним шляхом не об’їдемо? — глянув Овчаренко на водія.

Той покрутив головою.

— Тільки через Троянівку… але там, кажуть, уже й мости порозбирали… Та вже постоїмо, чого там!

— А що будуть підривати? — обернувся до бійця Овчаренко.

— Собор.

— Ох матінко моя рідна! — узявся за голову секретар райкому. — То вилазьмо, хлопці… це діло довге. Перекуримо, понімаєш, поки суд та діло…

— Довго чекати треба, товаришу секретар? — поспитався Овчаренко.

— Довгенько… Там такі мури, що зубами не вгризеш. Кажуть, ще князі будували… Ще до війни треба було підірвати, понімаєш, та все руки не доходили. — Секретар райкому дістав цигарку і, розминаючи паперовий мундштук, зиркнув на заднє сидіння. — Вилазь, товаришу Бєлокоров…

— Де це ми? — поспитався той, відчиняючи дверцята.

— Неподалік од Городища. Ще кілометрів з десять їхати.

Холодна осіння пітьма охопила його, коли він, зістрибнувши на тверду грудкувату землю, випростався на всенький зріст, розправляючи заклякле тіло й тупаючи ногами, що вже добряче померзли. Фари насилу осявали дорогу із двома глибокими коліями, що губилися десь у темряві; обабіч того прослідку до самого обрію тягнулися поля та й поля, лиш де-не-де пересновані чорними стьожками перелісків. Грюкнули дверцята; водій вимкнув двигуна, і довкруж запала в’язка тиша, тільки чутно було, як хмиз тріщить у багатті та десь далеко в полях тривожно і тоскно скрикує нічна пташина.

— Що ж, почекаємо… — зітхнув він, добуваючи з кишені портсигар. І зиркнув на бійця. — Куриш, сержанте?

— Угу.

— То бери, не соромся…

Боєць спритно ухопив цигарку замурзаними в мазуті пальцями і підніс до очей.

— Ого… «Тройка»! Я й не чув про такі…

— Не чув він… — клацнувши трофейною запальничкою, буркнув Бєлокоров. — Сам товариш Сталін їх курить… утямив?

— Та невже?!

— А ти думав!..

Сержант зловив кінцем цигарки колихкий жовтий пломінець і затягнувся. Потім звів очі й, угледівши обличчя Бєлокорова, осяяне полум’ям запальнички, так і закляк із цигаркою в руці.

— Що, — посміхнувся Бєлокоров, випускаючи дим краєм рота, — гарний я, еге?

— Та… — Сержант затнувся, не знаючи, що сказати.

— Ти коли призвався?

— У сорок шостому.

— А, значить, війни і не нюхав!.. Воно, може, й добре…

Боєць потягнув цигарку із кулака і закашлявся.