Анфілада

Пролог

Мене дратує правда. А ще більше, як люди за нею упадають. Хіба хтось знаходив у правді втіху і підтримку, яку здатна подарувати вигадка? Коли холод і страх прохромлюють тіло крижаними стрілами, тільки рятівна вигадка може прийти на допомогу.

Ким я тільки не була, опинившись в дитячому будинку. Принцесою, яку вкрала у мами зла відьма, а може, цигани з кочівного табору, вони відвезли мене аж на край світу, але мама обов’язково з’явиться. Вона ж колись була. Однак відомостей про неї зовсім мало — прізвище та рідкісне ім’я з особової справи, декілька світлин, які зафіксували її візити в дитячий будинок. Обличчя майже не видно, на мамі завжди висіли інші діти, не випускаючи з обіймів, це грало на нервах тоді, і псує кров тепер, коли я переглядаю поцуплені з теки знімки.

Історія мого походження завжди не давала спокою, з часом вона ускладнювалась, обростала новими подіями і персонажами із уже не дитячих книжок. Можливо, я донька куртизанки і бандита, улюбленою була історія про те, що мама шпигунка і загинула при виконанні секретного завдання. Зрештою всі фантазії звелися до її загибелі. Так легше було пояснити її зникнення і приспати бажання знати правду.

Перед школою сиріт з дитячого будинку розподіляли в інтернати, і це була межа, за якою втрачалась надія. З інтернатів рідко забирають в родини. Але мені пощастило, яскраве сонце зійшло на небосхилі і поцілувало маківку. У величезному всесвіті для мене віднайшлися батьки, а разом з ними справжня бабуся, власна кімната, нове прізвище, подарунки на дні народження і багато-багато радості. Мене взяли за доньку прийомні батьки.

Толік і Соня, на перший погляд, були звичайними людьми, але мали особливу суперсилу. Варто було їм взятися за руки, як ритм їхнього дихання змінювався, прилаштовуючись одне до одного. А коли ці двоє обіймались, то складались у живий паз, який пульсував і змінював простір навколо. Батьки кохали одне одного з такою силою, що здавалось — злегка помирали, коли їм доводилось розлучитись хоча б ненадовго. Обіймаючи їх обох, я відчувала як свідомість тамує сумні спогади і збляклі фантазії. Для усіх, хто не знав правди, я була наслідком цієї неймовірної любові. Чого іще бажати...

У 2014 на Сході почалася війна, і наше життя змінилося. Загинув брат мого батька, він був військовим. Здавалося, бабуся не переживе його смерті. Після кожної жахливої новини зі Сходу наша реальність розпадалась на дрібні частки, і відновлювалась зовсім в іншому вигляді. А у 2022-му на Україну полетіли ракети, і мій власний рай перетворився на пекло. Тато записався в тероборону і переїхав на полігон для посилених тренувань, мама відвідувала курси екстреної медицини, але роботу не покинула, вона працювала медсестрою в поліклініці. Мене відвезли до бабусі, адже тато готувався відбути з дня на день у складі новоствореної бригади туди, звідки тисячами прибували біженці, а мама з цивільної медсестри поспішала стати парамедикинею.

На моє шістнадцятиліття ми з бабусею їли яблучну шарлотку і переглядали новини. Я уже не пам’ятала коли новини були без війни, і не знала людей, яких вона не торкнулась.

Бабуся, переживаючи за батьків і постійну небезпеку, не спала ночами, а зараз після чаювання і приємних спогадів задрімала на канапі. Я вкрила її тоненькою ковдрою і тихо вийшла на ґанок. Тільки б не завила сирена, нехай поспить.

На садовому столику лежали яблука і горіхи, в скляному келішку трохи свіжої шипшини, я висипала її на глиняне деко і пройшлася пальцями по лискучих ягодах. Вона ще встигне пров’ялитись під лагідним сонцем. Взимку бабуся дістане її з полотняної торбинки і приготує чай. Ми питимемо його разом, і літо, яке у нас відібрали, повернеться блакитним небом і квітучими полями. Все навколо нагадувало про батьків. Чим далі заходило в осінь, тим частіше сум накочував хвильками і лише зрідка відступав.