Частіше дивіться на зорі : роман

Страшний діагноз

Весна 2010 року видалася погожою. Гарними, яскравими й сонячними в Києві були дні, теплими — ночі. Інколи, прокинувшись посеред ночі, Ніна, висока, струнка, вродлива молода жінка, подумки тішилася своєю сім’єю. Зрештою, а чому б і ні? Донечка — найкраща у світі крихітка! Така допитлива, кмітлива та кумедна! А що вже красунька — уся в татуся! Чоловік — високий, стрункий, зі смаглявою шкірою, великими карими очима та розкішним чорним волоссям, яке успадкував од батька-пакистанця, котрий свого часу гриз граніт науки в Радянському Союзі. Вона не раз чула від подруг, що фото її Адама сміливо може прикрасити обкладинку модного глянцевого журналу. Нерідко бачила захоплені погляди, які кидали на нього, коли вони удвох бували в супермаркеті, на відпочинку, у театрі, на ринку чи просто гуляли містом.

— Що вже красень він у тебе, то красень, — не раз казала Лариса, найкраща подруга. — Йому б у кінострічках зніматися! Це ж треба було мати щастя на такого красунчика! Ох, і пощастило ж тобі з ним! І господар гарний — на високооплачуваній роботі, дбає про дім. Над донькою аж труситься! Та й тебе мало на руках не носить!

— А коли скажу, що носить? — весело розсміялася Ніна й підморгнула подрузі. Вона була неймовірно щасливою і навіть уявити не могла, які випробування чекали на неї в майбутньому.

— Мабуть, ти таки в щасливу хвилину народилася. Усе в тебе як по маслу. Дід і баба були хорошими, пилинки з тебе здували. Чоловік трапився і красивий, і толковий. Мати його до тебе ставиться, наче до рідної доньки. Не те, що в мене. Так важко мені, Ніно. Інколи думаю, що я, мов той горох при дорозі — ні долі, ні щастя. Тільки прикрощі та проблеми. От мій Іван — прийде з роботи, поїсть і падає, наче підкошений, на диван. А вже як упаде, то його лише будівельним краном звідти можна підняти. На всі мої слова лише відмахується, наче від набридливої мухи. От справді — таке враження, що я постійно його поперед себе штовхаю: «Іване, купи хліба»; «Іване, прибий поличку»; «Іване, поладнай кран у ванній»; «Іване, витруси килимки». Інколи здається, що краще зробити самій. Бо перш ніж він візьметься до діла, я маю мільйон разів нагадати про це. Ти не думай, я можу все це й сама зробити. Але коли сама прибиватиму поличку, вкручуватиму лампочки у квартирі й виконуватиму всю іншу чоловічу роботу, то навіщо мені тоді Іван? Заради ліжка? Так і в ньому він лінується.

Ніна співчутливо хитала головою. Вона бачила, що заміжжя подруги й справді виявилося невдалим: Лариса зав­жди працювала на двох роботах, ночами крутила голубці та ліпила пельмені, які заморожувала в морозильні камері про запас. А її Іван був свято переконаним у тому, що місія чоловіка — продавлювати диван, допізна дивитися телевізор і вічно нарікати на втому, хоча працював у статуправлінні, де точно не перепрацьовувався. Щоправда, варто було зателефонувати Софії Петрівні, мамі Івана, як він одразу одягався-збирався й поспішав допомогти розморозити холодильник чи перенести з балкона до кімнати горщики з квітами, що дуже сердило Ларису.

— Ну, справді, вона ж не безрука, може й сама все це зробити. Розморозити холодильник великих знань не треба. Але ж ні, то обов’язок Івана.

— А й справді дивно. Чому вона сама цього не робить?

— Бо звикла жити за хорошим чоловіком, який виконував геть усю домашню роботу. А коли свекор помер, то повісила всі ці обов’язки на сина. Іван, замість того аби поставити матір на місце, тобто пояснити, що не буде їхати через увесь Київ, аби перенести квітку чи витрусити килимки, мовчки збирається і їде. Мама — то для нього найбільша цінність. От реально — яким би не був натомленим чи навіть якщо й прихворів, то все одно їде. Так само і з подарунками. Як купити щось для дому, то грошей у нього вічно нема. А як мама захотіла новий телефон, мультиварку чи пальто, то в синочка й гроші невідомо звідки взялись. І це при тому, що в малого саме тоді взуття геть розлізлося. Пробувала поговорити про все це зі свекрухою.

— А вона? Що вона сказала?