Таємниця Будинку Гельцелів

У якому небагато видно, та й чути небагато.

Коридор о цій порі зовсім порожній, але блакитнуватий полиск місяця, що просвічується крізь гілля дерев, укладає на дверях і стінах чудернацькі візерунки, які щомиті зливаються в якісь фігури: монахиню в корнеті й розлогому габіті, згорблену стареньку, рослого сторожа. Та це нічого, це нічого.

Наскільки ж було б простіше, якби кімната містилася в боковому крилі, за рогом — але ці двері видно із заскленого приміщення в кінці коридору, ясно освітленого лампою; тут з’єднуються обидві частини будинку, жіноча й чоловіча, а у вартівні біля замкнених на ключ дверей зазвичай чатує цербер у строї шаритки; однак тепер цербера, дякувати Богу, немає.

Вертається, намагаючись іти безшелесно. Всувається в кімнату, підходить до тіла на розкиданій постелі; схоже, його пронизали агонічні спазми, проте обличчя здається на диво спокійним, наче після смерті зійшла на нього якась благодать.

Найскладніше вхопити її. Гола п’ята, що стирчить із-під коца, стукнула об підлогу. Анічичирк. Ні, ніхто не йде, ніхто нічого не почув. Ще тільки застелити ліжко. І ра-а-аз! Хто б міг подумати, що тіло так важчає? Важить більше, ніж за життя. Скільки вона могла важити, чотири камені? Центнер? Ні, менше ніж центнер. Худе щось, самі кістки та шкіра, голова, як у пташечки, руки, як лапки кажана. А ледве в ній згасло життя — то наче двигати дзвін Зиґмунт. Зітхнула? Ні, у жодному разі. Та є все-таки це вражіння, що труп зараз оживе й почне мститися. Ще тільки зо чотири метри, три, два. Зазвичай цей коридор не здається аж таким широким, а тепер наче цупиш і цупиш. На щастя, немає тут жодних дверей, жодного замка, вхід нагору вільний. Так чи інак, починаються сходи. Добре, що нові, то не скрипітимуть.