1. Блакитний хрест
Між сріблястою смужкою ранкового неба та блискучою смарагдовою стрічкою моря до берега в Гариджі причалило судно, з якого, мов рій комах, висипалися люди. Серед них чоловік, за котрим ми підемо слідом, був не надто помітний — та він цього й не прагнув. Нічого у ньому не виділялося — хіба що впадав ув око різкий контраст між святковою яскравістю одягу та діловою заклопотаністю обличчя. Вбраний він був у легкий світло-сірий сюртук, білий жилет і сріблястий солом’яний капелюх із блакитно-сірою тасьмою. Натомість худе обличчя видавалося блідим і закінчувалося короткою чорною борідкою, що нагадувала еспаньйолку й більше пасувала би до круглого плоєного коміра часів Єлизавети. Із серйозністю нероби новоприбулий курив сигарету. Ніщо не виказувало того, що під сюртуком у нього — заряджений револьвер, під білим жилетом — поліцейське посвідчення, а під солом’яним капелюхом ховається один із найсвітліших умів Європи. Бо то був сам Валантен — начальник паризької поліції і найславетніший сищик в Європі, який приїхав із Брюсселя до Лондона, щоби здійснити найгучніший арешт століття.
Того часу в Англії опинився Фламбо. Поліція трьох країн ішла його слідом — слідом великого злочинця — від Гента до Брюсселя і з Брюсселя до Хук-ван-Холланда; припускали, що той скористається сум’яттям Євхаристичного конґресу, який саме проводили в Лондоні. Можливо, Фламбо спробує видати себе за скромного церковного клерка чи секретаря когось із учасників конґресу, однак, звісно ж, Валантен не був цього певний — із Фламбо ні в чому не можна бути впевненим.
Минуло вже багато років відтоді, як цей ґеній злочину раптово припинив баламутити світ, і після того, як він облишив це робити, на землі, як казали після смерті Роланда 1, запанував спокій. Однак у свої найкращі (тобто, звісно ж, найгірші) дні Фламбо був постаттю не менш величною і знаною, ніж кайзер. Мало не щодня ранкові газети повідомляли, що йому вдалося уникнути покари за нечуваний злочин учиненням нового, ще зухвалішого. Це був гасконець могутньої будови, сміливий та відважний. Про жарти велетня розповідали неймовірні історії: подейкували, що він поставив із ніг на голову суддю-слідчого — щоби «прочистити тому мізки» — і пробіг якось Рю де Ріволі з двома поліцейськими під пахвами. Слід віддати йому належне: він застосовував свою фантастичну фізичну силу лише в отаких безкровних, хоча й негідних, принизливих для жертв витівках; натомість його справжніми злочинами були винахідливі й масштабні пограбування. Кожний новий злочин майже завжди означав новий гріх, який міг би слугувати темою окремої розповіді.
Це Фламбо керував величезною компанією «Тірольске молоко» — в якій не було ні корів, ані доярок, ані візків, ані молока, але було кілька тисяч клієнтів. Такого він досягав за допомогою нехитрої операції: просто переставляв бідони з чужим молоком до дверей власних клієнтів. Це він підтримував незбагненне та вельми дружнє листування з однією леді, й коли вміст її поштової скриньки був перехоплений, усі його послання перезняли у надзвичайно малому вигляді на предметне скло мікроскопа. Дивовижна простота вирізняла більшість із його афер. Подейкують, що одного разу він посеред ночі зафарбував усі номери будинків на вулиці, щоб заманити в пастку якогось подорожнього. І це Фламбо вимислив переносну поштову скриньку, яку час од часу встановлював у спокійних передмістях, сподіваючись, що хтось та й укине туди замовлення разом із грошима. Й, нарешті, він був відомий як чудовий акробат: незважаючи на масивну фігуру, він стрибав, мов коник, і лазив по деревах, як мавпа.
Отож, великий Валантен, вирушаючи в гонитву за Фламбо, цілком усвідомлював, що після спіймання злочинця пригоди не завершаться.
Але як же його віднайти? Над цим великий Валантен безперестанно ламав голову.