Товариство захисту кайджю : роман

Розділ 1

—Джеймі Ґрей! — Роб Сандерс висунув голову з-за офісних дверей і махнув мені, широко усміхаючись. — Заходь! Зараз усе порішаємо.

Я схопився з робочого місця, взяв планшет із нотатками і теж розплився в усмішці. Поглянув на Канішу Вільямс, вона легенько стукнула свій кулачок об мій і побажала:

— Покажи їм, де раки зимують!

— Покажу, будь спокійна! — запевнив я, рушаючи до кабінету боса. Настав час моєї атестації, яку я, чесно кажучи, мав завалити.

Роб Сандерс привітався зі мною і запросив до «перемовного кутка» (як він сам його називав) із чотирма яскравими мішками- пуфами, розставленими круг невисокого столика. Отой стіл мав прозору стільницю, наповнену сліпучо-білим магнітним піском, де за заданою траєкторією бігає намагнічена кулька, утворюючи геометричні візерунки. Ось і тепер вона виписувала хитромудрі завитки. Я плюхнувся на червоний пуф і потонув у ньому, трохи втративши зграбність. Планшет вислизнув з рук, та я перехопив його раніше, ніж він із пуфа з’їхав на долівку. Тоді підняв очі на Сандерса, який продовжував стояти, і всміхнувся. Той усміхнувся у відповідь, розвернув просте офісне крісло, осідлав його задом наперед, поклав руки на спинку і зверху вниз подивився на мене.

«О, так, сильний хід гендиректора, браво!» — відзначив я подумки. Однак мене це анітрохи не бентежило. Я знав, як діє его у топменеджерів, і був готовий до того, через що мав пройти. Я тут для того, щоб почути від Роба оцінку моєї піврічної праці, і збирався задати йому перцю.

— Зручно? — поцікавився Роб.

— Зручніше не буває, — сказав я і якомога непомітніше перемістив центр своєї ваги, бо мене трохи хилило праворуч.

— От і чудово. Джеймі, як давно ти вже у füdmüd?

— Пів року.

— І як тобі тут?

— Радий, що ти питаєш, Робе. Мені тут дуже добре. І правду кажучи, — я підняв свій планшет, — під час нашої зустрічі хотілося б присвятити трохи часу ось чому. По-моєму, я знаю, як покращити не тільки застосунок füdmüd, а й наші відносини з ресторанами, постачальниками та клієнтами. Надворі 2020 рік, і сфера застосунків для доставки їжі вже цілком дозріла. Ми маємо зробити все для того, щоб виділитися із загалу, якщо, звісно, хочемо по-справжньому конкурувати з Grubhub, Uber Eats і рештою сервісів у Нью-Йорку, і не тільки в ньому.

— То ти кажеш, що нам є куди рости?

— Гадаю, так. — Я спробував податися вперед, натомість тільки більше утопив свій зад у кольоровий мішок. Тоді хитнувся разом з ним і просто вказав на планшет. — Отже, ти чув про цю штуку з COVID-19.

— Чув, — визнав Роб.

— По-моєму, цілком очевидно, що ми йдемо до локдауну. Тут, в умовах міста, це означає, що люди частіше замовлятимуть доставку їжі. А ще це означає, що ресторанам буде трохи зле, бо вони втратять клієнтуру. Якби füdmüd запропонував знизити наші розцінки в обмін на лістинг, на умовах ексклюзивності, та службу доставки, тоді ми, по-перше, зблизилися б з рестораторами, а по-друге, отримали б перевагу над іншими застосунками.

— Пропонуєш знизити розцінки?

— Саме так.

— Різонути доходи під час можливої пандемії.

— Ні! Розумієш, у тому й штука. Якщо не ловити ґав і швиденько закрити популярні ресторани, то побачимо, що доходи зростуть, бо число замовлень збільшиться. І не тільки доходи. І ще наші доставники...

— Доставлятори.

Я посовгався в мішкуватому кріслі.

— Що?

— Доставлятори. Ми їх так тепер називаємо. Дотепно, правда? Моя ідея!

— А я думав, Ніла Стівенсона.

— Кого-кого?

— Такий письменник. Автор «Снігопаду».

— І що це, сиквел «Крижаного серця»?

— Взагалі-то, це книжка.

Роб зневажливо махнув рукою.

— Якщо це не «Дісней», то можна не боятися судових позовів. Так що ти там казав?

— Наші... е-е... доставлятори теж побачили б ріст. Ми могли б збільшити розцінки на доставку — не дуже сильно. — Роб насупився. — Рівно настільки, щоб виділитися із загальної маси застосунків. В економіці вільного заробітку навіть несуттєве збільшення має колосальне значення. Ми побудуємо відносини на основі лояльності, це піде на користь сервісу, а отже, на одну відмінну рису стане більше.

— Словом, ти хочеш брати якістю.