Остання колонія

1.

Дайте-но розповім вам про світи, що залишив позаду.

Про Землю ви знаєте; усі про неї знають. Земля — батьківщина людства, хоча на нинішній день «рідною» домівкою її вважають не так уже й багато — функції домівки перебрав Фенікс — відтоді, як створили Союз Колоній, саме ця планета стала рушійною силою з розповсюдження і захисту нашої раси у Всесвіті. Але ніхто не забув, звідки ми прийшли.

У цьому Всесвіті земне походження схоже на мандрівку сільського хлопця, котрий купив квиток на автобус, дістався великого міста й увесь день витріщався на височезні хмарочоси. А потім цей дивний новий світ з усіма своїми принадами хапає простачка за горлянку, бо потвори, що його заселили, не мають ані часу, ані симпатії до новачка, проте ними керує велике бажання скрутити того в баранячий ріг, щоби здобути те, що він тримає у валізці. І сільський хлопчина доволі швидко засвоює таку науку, оскільки аж ніяк не бажає повернутися до свого примітивного села.

На тій Землі я прожив повних сімдесят п’ять років, переважно в одному й тому самому маленькому містечку в штаті Огайо, розділивши більшу частину життя з однією-єдиною жінкою. А потім вона померла і зосталась у минулому. А я залишив домівку й досі живу.

Наступне життя сприймаю метафорично. Колоніальні Сили Оборони (КСО) забрали мене із Землі та зберегли ті частки мене, які вважали за потрібне, — свідомість і трохи ДНК. З останнього вони зварганили мені нове тіло — молоде, моторне, міцне та вродливе, ал е лише частково людське. У це тіло встромили мою свідомість, але не дали достатньо часу насолодитися другою молодістю. Потім забрали те чудове тіло, з яким я встиг поріднитись, і в наступні кілька років намагалися його знищити, кидаючи з однієї битви проти інопланетної раси в іншу.

А битв тих було багатенько. Всесвіт, звісно, нескінченний, але кількість планет, придатних для життя людини, на диво мала, і так уже вийшло, що космос аж кишить іншими розумними расами, які також претендують на ті світи. Лише лічені раси розділяють концепцію сумісного співіснування, і до їх числа людство не належить. Ми за них б’ємося, і планети, придатні для заселення, переходять із рук в руки, поки хтось не вчепиться так, що не відірвати. Впродовж двох сторіч людство спромоглося закріпитися таким чином на кількох десятках світів, але куди частіше нам давали по голові. Ані перший, ні другий результат друзів нам не додав.

У такому світі я провів шість років. Я бився і ледь не загинув, причому не раз. У мене були друзі, більшість яких я втратив, ал е деяких удалося врятувати. Я зустрів жінку, до болю схожу н а ту, з якою ділив життя на Землі, але яка, проте, була осібною персоною. Я захищав Союз Колоній і свято вірив, що допомагаю людству вижити у цьому Всесвіті.

Урешті-решт Колоніальні Сили Оборони вилучили ту мою частину, яку я завжди вважав невід’ємною від себе, й запхнули у третє та останнє тіло. Воно було молодим, але не таким моторним т а міцним, як передостаннє. Адже, як-не-як, тіло було людським. Від нього ніхто н е вимагав по-геройськи йти в атаку на свою загибель. Мені шкода втратити суперсилу, як у героя з мультиків. А ось за чим я зовсім не сумую, то це за тим, що за будь-яким кущем на мене чатує потвора, котра спить і бачить, як мене з’їсти. Тож обмін справедливий.

Про наступний світ ви навряд чи чули. Поверніться на Землю, до нашого старого дому, де досі мільярди мешканців мріють про зірки. Погляньте на небо і знайдіть сузір’я Рисі, зовсім поруч з Великою Ведмедицею.