Троє поросят

Жили собі троє поросят. Надокучило їм під опікою мами й тата вдома сидіти. І коли настало літо, пішли вони з дому блукати світом, та так і не повернулись. Усе літо вони бігали полями й лісами, гралися й веселилися. А коли настала осінь, поросята враз зажурились. Адже весела пора закінчилася, й час було братися до діла, щоб не померти від холоду й голоду.

Найледачіше з поросят сказало:

— Я збудую собі дім за один день!

І збудувало хатинку з соломи.

— Хіба це дім? — здивувалися його брати. — Дмухни на нього — він і розвалиться.

— А ви й такого не маєте! — образилося ледаче порося.

Тоді друге порося роздобуло дощок та цвяхів і за два дні поставило собі дерев’яну хатинку:

— Ось справжній дім!

— Ні, — заперечило третє — найрозумніше порося, — це не справжній дім. У справжньому домі навіть вовк не страшний!

І почало тихесенько, цеглинку за цеглинкою, вибудовувати свій дім. А брати-поросята цілісінькими днями гралися й кепкували:

— Гей, братику! Чи не час тобі спочити?

Але розумне порося все будувало й будувало. Спочатку — стіни, потім — дах, а потім і піч із димарем.

— Отепер, — сказало воно, — можна й спочити.

Залізло в свій дім і міцно-преміцно зачинило на засув двері. А вранці порося помітило поряд із будинком сліди величезного вовка й відразу зчинило тривогу:

— Бережіться! Вовк! Вовк!

І не встигли поросята позалазити в свої схованки, як з’явився велетенський, страшний вовчисько. Він люто втупився в солом’яну хатинку й клацнув зубами:

— Доброго ранку!

Порося мовчало. Тоді вовк підійшов іще ближче й облизнувся:

— Виходь, побалакаємо!

— Ой ні, дякую, — відповіло порося, — я ліпше вдома посиджу, — і так затремтіло, що солом’яна хатинка затряс лася.

— Он як! — гарикнув вовк. — Ну, тоді тримайся!

І він так сильно подув на солом’яну хатинку, що та розвалилась. Але порося не розгубилося. Воно вискочило з-під соломи й стрілою помчало до дерев’яної хатинки.

— Стій! Ані руш! — заревів вовк і побіг навздогін. Але порося вже шмигнуло в дерев’яну хатинку, і двері за ним зачинилися.

Тоді вовк набрав у груди якнайбільше повітря і так сильно дмухнув на дерев’яну хатинку, що вона розвалилася так само, як і солом’яна. Але вовк знову дав маху. Найрозумніше порося вже чекало братів на порозі свого дому. І поросята — раз, два, три! — застрибнули в розчахнуті двері, які відразу ж за ними зачинилися.

— Все одно я вас з’їм! — заревів вовк, ковтаючи слину. І почав дути на цегляний дім. Дув-дув, дув-дув... А будинок ні з місця! Тоді вовк розігнався й вдарив його головою... Та де там! Вовк відскочив від дому, як м’яч.

Тут вовчисько геть оскаженів. Виліз по драбині на дах і підкрався до димаря. Але розумне порося відразу ж розгадало хитрощі вовка й звеліло братам:

— Мерщій розводьте вогонь у печі!

А вовк тим часом стояв біля димаря й розмірковує: як йому спуститися в піч? Думав, думав, але так нічого й не придумав. Узяв та й стрибнув у піч і потрапив у вогонь! Хвіст у нього аж затріщав. Та це ще було не все!