Сергій Громенко
Хай там що говорять популісти — історія має значення. Російське вторгнення 24 лютого 2022 р. продемонструвало це в найочевидніший спосіб. Владімір Путін заперечує право України на існування за допомогою саме «історичних» аргументів, відтак прагне позбавити її не лише теперішнього та майбутнього, але й минулого. Після цієї війни українці або залишаться незалежним народом із власною історією, або вчергове перетворяться на «молодших братів» росіян і тло/ресурс для історії Росії. Перемога Кремлю вже точно «не світить», однак окупанти все одно палять українські підручники і змінюють шкільні програми на захоплених територіях.
Сьогоднішня «історична війна» Росії з Україною — реальність, дана нам не в книжках чи кіно, але й в кулях, керованих авіабомбах і ракетах. Перемога над свідомістю скасовує необхідність взагалі розчохляти зброю, як це ми подекуди побачили в Криму 2014 р. А неявка на таку ментальну війну автоматично означає поразку.
Отже, уважне вивчення та, особливо, усвідомлення тривалого власного минулого — запорука виживання України. Бо хто не хоче добровільно займатися власною історією, буде силоміць примушений вивчати чужу. А в найгіршому разі — стане її об’єктом.
Вершиною усвідомлення власної історії є «гранднаратив» — схема пояснення теперішнього через минуле. Гранднаратив виконує роль провідної нитки, що «зшиває» розрізнені фрагменти від найдавніших часів до сьогодення в єдину картину. У цій узагальнюючій спроможності і полягає його велике позитивне значення.
Однак нема де правди діти — гранднаратив використовується ще з однією метою — задля легітимізації чинного політичного порядку. При цьому йдеться не про банальне фальшування фактів минулого, а радше про маніпуляції із навмисним відкиданням одних і трактуванням у потрібному ключі інших. Протилежні за змістом наративи спрямовують та виправдовують амбіції тих спільнот, що їх використовують. Тож «війна наративів» — більше, ніж звичайна метафора. Й історія російсько-українських стосунків в останні двісті років наочно це демонструє.
«Традиційна» схема російської історії — із привласненням минулого Русі — почала складатися ще у XV ст. у ході війн Москви з Литвою. У 30-х рр. ХІХ ст. вона набула довершеної форми — включно з «триєдністю» російського народу, який начебто складається з великоросів, малоросів і білорусів. Стрижень цієї концепції, як ми бачимо на прикладі Путіна, існує і досі.
Виклик їй ще 1904 р. кинув Михайло Грушевський у статті «Звичайна схема “русскої” історії і справа раціонального укладу історії східного слов’янства». У ній він доводив, що оскільки немає жодної «всеросійської» спільноти, то не може бути і спільної історії росіян з українцями, а наступниками київських князів були галицькі, а не владімірські. Схема Грушевського заклала гранднаратив, що визначив розвиток української історіографії на початку століття на батьківщині, потім на еміграції, а з 1991 р.— знову в Україні.
Радянський гранднаратив у цілому відтворював імперський, але замість народів концентрувався на «правильних» верствах — бідних і пригноблених. Він зник, хоча в дечому його вплив відчувається і нині.
Однак говорити про «тріумфальну ходу» схеми Грушевського в наші дні не доводиться. Внаслідок часу та умов своєї появи вона виглядала значно більш етноцентричною, ніж це прийнятне у ХХІ ст. Існування сучасної України, з одного боку, підтверджує правильність основної тези академіка про окремішність українців, але з іншого (з огляду на кордони та склад населення) — вимагає розширення його концепції. Тож сьогодні йдеться не про заперечення збудованого на схемі Грушевського гранднаративу, а про створення нового, ширшого. Тому щ — і це критично важливо — у нормальній країні гранднаратив не обов’язково має бути одним-єдиним.
