Усі їхні демони

Осінь 2019 року

Місто огортали холодні сутінки. Невеличке подвір’я, затиснуте між двох п’ятиповерхових будинків та нещодавно зведеного кварталу вишуканих висоток, розчинялося у м’якій темряві. На телебаченні саме крутили новий сезон популярного кулінарного шоу, звуки якого долітали крізь прочинену кватирку на другому поверсі, проте зараз шоу ніхто не дивився. Усі були тут — на вулиці. Сусіди з кількох найближчих під’їздів стояли натовпом роззяв. Хтось перешіптувався, хтось стурбовано зойкав, хтось тихо схлипував. Коли санітари винесли ноші з парадного й поволі рушили до спецтранспорту, гомін людей посилився.

— Господи! Вони накрили її з головою! — озвалася налякана жінка у старому коричневому пальті.

Вона та ще кілька людей вивертали голови слідом за санітарами.

На вулиці холоднішало. Ще минулого тижня місто ніжилося в теплі справжнього бабиного літа, а сьогодні стовпчики термометрів уже впали до нуля. Небо затяглося щільною завісою важких чорних хмар і вже надвечір пустився пронизливий дощ зі снігом.

Падолист під чоботами санітарів шурхотів і хрумкотів, ніби розсипана яєчна шкаралупа. Раптові пориви вітру немилосердно шарпали одяг, примушуючи бригаду медиків та юрму глядачів скулюватися від холоду. Здається, обличчя санітарів були безбарвними, посірілими, та в їхніх очах ще можна було помітити сліди шоку від побаченого у квартирі на першому поверсі. Глядачі пожадливо видивлялися кожну деталь, аби нічого не пропустити.

— Бідолашна,— ледь чутно сказала інша жінка, склавши долоні човником, ніби у молитві.

Фургон із тілом тихо поїхав, а карета швидкої допомоги залишилася чекати на іншу бригаду, яка досі перебувала у квартирі. Приїзд медиків першою зауважила та сама жінка в коричневому пальті, тож коли біля їхнього під’їзду загальмував реанімобіль, зазираючи у вікна синьо-червоними проблисковими маячками, вона першою кинулася в розвідку. Другий білий фургон, схожий на «швидку», та наряд поліції прибули за десять хвилин опісля.

Люди під під’їздом і далі перешіптувалися й час від часу зазирали у вікна квартири на першому поверсі, намагаючись дізнатися, що там коїлося. Крізь запнуті фіранки пробивалося тьмяне жовте світло, на тлі якого сновигали метушливі силуети — поліція, лікарі, експерти, мешканці квартири. Натовп не стихав. Хтось засуджував людей, які жили там, хтось висував власні версії трагедії.

Це була звичайна п’ятиповерхова хрущовка Івано-Франківська на шість під’їздів. Люди, які мешкали тут, отримали свої квартири ще за совітів, вистоявши багаторічну чергу. Сьогодні тут залишилися переважно пенсіонери (саме ті, що дочекалися заповітної житлової площі) або студенти чи учорашні студенти, які шукали недороге помешкання під оренду, адже будинок був старим та й не в центрі міста. А ось ті, що зростали тут, уже зі своїми дітьми перебралися в кращі райони, в новобудови, в котеджі. Там у них розпочалося нове нормальне життя з автономним опаленням, чистими під’їздами, просторими паркінгами та зручними дитячими майданчиками. Та зосталися тут і сім'ї, які застрягли кількома поколіннями в одній квартирі. Ніби квадратні метри серед панельних стін ув’язнили їх магічним чином, відібравши будь-яке бажання рухатися вперед та покращувати своє життя. Це були люди із незаможних родин, які свого часу не поїхали мити підлоги в Португалію, Італію чи інші країни Європи, аби купити окреме житло й забезпечити дітям гарне майбутнє. Тут нікого не бентежили ані накопичені борги за комунальні послуги, ані вервечка пияків попід вікнами, ані постійний сморід на сходових майданчиках.

У цьому будинку час ніби завмер, укрившись багаторічним пилом. Тут досі витав дух минулого. Тут усі жили за старими правилами та давно узвичаєними шаблонами.