Вісім днів з життя Бурундука

Іван Андр усяк

ВІСІМ ДНІВ ІЗ ЖИТТЯ БУРУНДУКА

Повість для дітей середнього шкільного віку

Розділ перший

у якому забити гол виявляється не так просто, як здавалося

Усе, що я тобі розкажу, хай буде нашою таємницею. І ти пообіцяй — ні, тут-таки, одразу

мені пообіцяй, що це залишиться між нами і що ти не будеш дуже сміятися!

А взагалі, смійся собі, на здоров’я, скільки завгодно, — я, правду кажучи, тепер уже й сам ледве стримуюся, щоб не розреготатись, — але не насміхайся! Ну, бо кому приємно, коли з нього насміхаються? У нашому класі таких нема. Гадаю, що й у цілій школі жодного не знайдеш.

Ото й мені неприємно… Та іноді, бува, насміхаються.

Правду кажучи, не те щоб іноді — а таки частенько. Три рази на тиждень. Як тільки фізкультура, так і починається: Бурундук се, Бурундук те… А який я їм Бурундук?! Я Бондарук! Івась Бондарук! От!

Івась — це щоб із татом не плутали. Тато в мене Іван Бондарук, а я — Івась. Зручно, еге ж? І красиво!

А вони — Бурундук…

Ну, та чого гріха таїти — я таки трохи товстенький. Щокастий, як каже мама. Але тато в мене теж щокастий — і що ж? Його ніхто на роботі Бурундуком не називає, всі поважно так — Іван Іванович. А мене…

Та ні, не треба мене Івасем Івановичем називати! Рано ще. Дай-но школу закінчити, університет — і тоді вже хай буде. А поки що Івась, та й годі.

Домовились? Ну, то гаразд.

…Ага, на чому я зупинився? Звісно, на фізкультурі! Особливо, скажу тобі, капосна штука — лазіння по канату. Бігати — ще куди не йшло: там хоч останнім, а прибіжу. Стрибати — те саме: у пісок же стрибаєш, а не в калюжу й не через рівчак із крокодилами. От якби через рівчак, то було б непереливки, а так — переживу.

Але ж той клятий канат — це понад мої сили! Підтягнутись на ньому я ще раз чи два можу, та як його там ногами перебирати — це для мене складніше за найскладнішу математику!

Ну, і ще козел… Не той, що рогатий і чоловік кози — то, взагалі, цап. А це гірше — це козел щонайсправжнісінький! Стри­бати через нього — яка то для мене мука! Я так ні разу й не зміг — хіба на нього зверху колінами застрибну, та й усе. Далі буду перелазити, а вони — сміятися…

Але того дня саме п’ятниця була. А в п’ятницю фізкультура в нас останнім уроком. Одразу після алгебри, на якій — контрольна. І серйозна, скажу тобі, контрольна! Лінійні рівняння — це не жарти. Вони навіть мене іноді напружують, а всі наші взагалі «в шоці»!

Насправді я алгебру-геометрію не дуже люблю, мені більше мова-література подобається, — але й у лінійних рівняннях, якщо розібратись, нічого аж такого страшного нема. Головне: сісти, подумати спокійно, одне з одним зв’язати — і воно ніби сам Œ вирішується, часом навіть цікаво буває.

Але то мені — а всі наші аж тремтять на перерві. Хто в підручник утупився, щось в останню мить звідти запам’ятати намагається, хто шпаргалки пише, а хто практичніший — той біля відмінників моститься, добираючи способу, як списати. Он уже й позад мене Іванюк усівся.

— Ти, — каже, — коли писатимеш, то сідай трохи боком, аби я в тебе з-за плеча зошит бачив.

Система ця налагоджена, треба лише добрий зір мати. Бо якщо поруч сядеш, нічого з цього не вийде — математичка ж завдання за варіантами дає, так що в тих, хто за однією партою, приклади різні. Тут просто так не спишеш: треба клепку мати, щоб бачити, яку схему розв’язку сусід використовує, і свої цифри підставити. Але й спереду сідати теж ненадійно — мусиш крутитися, щоб зазирнути до потрібного зошита, й математичка швидко «просіче». Ну, а ззаду — саме те, що треба; головне, щоб я свій зошит плечима не затуляв.

Не встиг я відповісти Іванюкові, як тут Коза на дверях:

— Діти, Емілія Миколаївна захворіла, на фізкультурі будете самі. Хлопці хай у футбол грають, а дівчата можуть у класики пострибати чи через ґумочки, як собі хочете. Тільки щоб усі на стадіоні були, я з вікна бачитиму!

Отакої — навіть спортсмени, виявляється, хворіють…