Іван Сила на острові Щастя

Олександр Гаврош

ІВАН СИЛА

НА ОСТРОВІ ЩАСТЯ

Частина перша. «Колумбіна»

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, у якому і ван с ила отримує листи

І ван Сила лежав на своєму широченному дубовому ліжку (інше би його не витримало) і мружився від сонечка, яке сотнями пальчиків торкалося його доброзичливого, як у райської пташки, обличчя. Гай-гай, котра це вже година?

— Ех! — набрав він повні груди повітря, з насолодою потягнувся і голосно позіхнув. Тут його ніздрі вловили приємний запах із кухні, який тоненькою ниточкою просмикувався через погано зачинені двері спочивальні.

— Мамині галушки! — задоволено промуркотів Іван і вже ладен був підвестися. Аж раптом…

— Ані руш! — раптом пролунав рішучий і тоненький, як голка, голос.

— Руки за голову! — вторував йому другий, ще тонший.

— Татусю, здавайся! — а цей був тонесенький, як павутинка.

Іван Сила повільно озирнувся. Але ніде нікого не було видно. Тільки двері ледь-ледь похитувалися. А ще скрипнуло під ліжком. Та й у шафі щось чмихнуло і промовило:

— Ой!

— Чемпіони не здаються! — вигукнув Сила і розкрив свої велетенські обійми на півкімнати.

Що тут почалося!

Із-за дверей вискочив лютий індіанський вождь, розцяцькований червоною глиною і обтиканий гусячими перами. Він загрозливо тримав справжнісінького віника, із якого впритул цілився у силача. Водночас із-під ліжка атакував пірат із замотаною на голові зеленою хусткою в квіточки й величезними чорними вусами. Вуса, очевидно, були виведені гуталіном, адже блищали вони, як ваксовані топанки. Піратище хвацько вимахував темною від сажі кочергою.

Поки Іван Сила відбивався однією могутньою лапою від войовничого племені індіанців, а другою — від морських розбійників, із шафи зненацька вилетів привид, замотаний у біле простирадло. На щастя, почвара була беззбройна — вона просто накинулася ззаду на Івана і почала душити його білими, як стіна, рученятами.

— Усе! Здаюся! — прохрипів чемпіон чемпіонів і повалився на бік. Ще б пак! Троє на одного — такого ніхто у світі не витримає. Навіть Іван Сила.

— Ми перемогли! — загукав пірат, підкидуючи найгрізнішу зброю всіх часів і народів — кочергу.

— Ми перемогли! — затанцював вождь найпристрасніший індіанський танець на широчезних грудях поваленого ворога.

— Ми пелемогли татуся! — засміявся привид найчарівнішим у світі сміхом. На радощах він аж стягнув із голови простирадло, і з-під нього вигулькнуло золоте волоссячко, великі сині очка і кілька молочних зубиків. До того ж, привид виявився жіночого роду. Себто це була привидка. Та ще й така мала, що навіть усіх звуків не вимовляла.

Ба, що це? Іван Сила скористався безпечністю ворогів і зненацька їх атакував. Очевидно, ліжко надавало йому якось таємничої сили. За хвильку пірат, індіанець і привид чемненько лежали в рядок, накриті кремезною правицею силаня. А він учинив їм допит, використовуючи найбрутальніші методи середньовічної інквізиції.

— Хто це придумав? — грізно запитував Іван Сила, лоскочучи кожного з них своїми вусами. Так-так, тепер усесвітньо відомий атлет носив справжні чемпіонські вуса, які при кінцях гонорово пнулися догори. Він-бо вже давно був не парубійком, а статечним чолов’ягою.

— Я! — першим голосно озвався відважний вождь, прагнучи взяти провину на себе, аби врятувати бойових побратимів від ганебної кари.

— Ні, я! — не бажав чужої милості пірат. — Тату, це я вигадав!

— Татусю, це все я! — запищала і собі привидка. — І взагалі, я найменша і ви всі маєте мені вілити!

Але тут екзекуцію було перервано несподіваним чином. Двері розчахнулися і на порозі виріс непримиренний ворог індіанців, розбійників і привидів укупі. Та й силачів теж. Усі затремтіли мов осикове листя в негоду.

— Так! — сказав ворог, узявши руки в боки. (Індіанці, розбійники та привиди іноді називали його ще «мама», «матуся» або й «матусенька», залежно від настрою. Тільки Іван Сила звертався до нього «люба дружинонько»). — Так! — ще раз розгнівано повторила Мілка. — Ви знову за своє? Дивіться, що з кімнати зробили! Свинарник, а не спальня!

— Це не я! — розвів ручищами Іван Сила.

— Це не ми! — й собі знизали плечима дітки.