Розділ перший
На 141-й вулиці, посеред спокійного кварталу, в будинку з рудувато-коричневого піщанику на сімейну нараду у вітальні зібралася родина Вандербікерів. Їхні улюбленці — песик на кличку Франц, кіт, пафосно іменований Джорджом Вашингтоном, та домашній кролик на ймення Паганіні — у пообідньому сні розтягнулися в смузі сонячного світла на килимі.
Десь углибині мурованих стін приязно гуділи труби.
— Спершу добрі новини чи погані?
П’ятеро дітлахів Вандербікерів глянули на батьків.
— Добрі, — озвалися Іза і Лейні.
— Погані, — відгукнулися Джессі, Олівер і Гіацинта.
— Гаразд, — сказав татко. — Тоді насамперед хороші.
Він помовчав, поправляючи окуляри.
— Всі ви, діти, чудово знаєте, як ми з мамою вас любимо, еге ж?
Олівер — дев’яти років від народження, а мудрий чи не з часів сотворіння світу, відклав книжку вбік і скоса глянув на батьків.
— Ви що, родаки, розлучаєтеся? Батьки Джиммі Лі розбіглися й отримали розлучення. І дозволили йому завести змію як домашню улюбленицю.
Він копнув задниками тенісних капців стос томів древньої енциклопедії, на яких сидів.
— Та ні, ми… — почав було тато.
— То це правда? — пошепки спитала шестирічна Гіацинта, і сльози застигли в її круглих очах.
— Звісно, ми… — спробувала вставити слово мама.
— А що таке «лучення»? — урвала її Лейні, дівчинка чотирьох-і-три-чверті років, яка виконувала перекиди вперед на килимку. Одягнена вона була у щось несусвітнє: червоно-картате, лавандово-смугасте та ще й у блакитно-зелений горошок на додачу — такий костюмчик вона вибрала собі сама.
— Це означає, що татко з мамою більше не кохають одне одного, — пояснила дванадцятирічна Джессі, дивлячись на батьків поверх масивних чорних окулярів. — Який жах!
— Нам доведеться розподіляти свій час між ними обома, — додала Іза, сестра-близнючка Джессі. В одній руці вона тримала скрипку, в другій — смичок, яким раз по раз ляскала по підлокітнику дивану. — Канікули по черзі, літо поперемінно в кожного з батьків і все таке… Гадаю, мене зараз від цього знудить.
Мама звела руки:
— ПРИПИНІТЬ! ГОДІ! Заспокойтесь… будь ласка. Усі. Ми з татом не маємо наміру розлучатися. Ані найменшого. Ви нас не так зрозуміли.
Мама глянула на татка, глибоко зітхнула і швидко заплющила очі. Іза помітила у неї під очима темні кола, яких не було ще тиждень тому.
Нарешті мама розплющила очі й промовила:
— Почнімо спочатку. Спершу дайте відповідь за десятибальною шкалою: наскільки нам подобається жити тут?
Дітлахи Вандербікери розглядали свій дім — добротний будинок, зведений із рудувато-коричневого піщанику в нью-йоркському районі Гарлем. Дім складався з нижнього, цокольного поверху — з вітальнею, що плавно переходила у відкриту кухню, ванною та пральнею. На наступному поверсі були три спальні, гардеробна-прикомірок, переобладнана під іще одну спальню, де мешкав Олівер, та друга ванна кімната — усі одна за одною.
Двері нижнього поверху вели на крихітний задній дворик, де під кущем гортензії матусина кішка облаштувала житло для своїх новонароджених кошенят.
Діти обмірковували мамине питання.
— Десять, — відповіли нараз Джессі, Іза, Гіацінта та Лейні.
— Мільйон, — озвався Олівер, досі підозріливо дивлячись на батьків.
— Це — найкраще місце на світі, — заявила Лейні, яка знову виконала сальто, перекинувши при цьому Ізин пюпітр.
Домашні улюбленці кинулися врозтіч, за винятком Франца, який ані порухався — попри те, що його накрила ціла злива нот.
— Ми прожили тут чи не все своє життя, — заявила Іза. — Це — досконалий дім.
— За винятком Байдермана, звісно, — додала Джессі.
Байдерман мешкав на четвертому поверсі їхнього будинку. Це був страшенно неприємний тип. До того ж їхній квартирний хазяїн.
— Містера Байдермана, — підправив Джессі татко. — Кумедно, що ти згадала про нього.
Батько підвівся і почав походжати навколо дивану. Обличчя його було таким похмурим, що зникли навіть звичні зморшки у кутиках губ.
— Я цього аж ніяк не очікував, але містер Байдерман щойно повідомив мені, що не поновлюватиме з нами договору оренди.
— Не поновлюватиме договору… — почала було Джессі.
