Волинська височина

Серія «Ім’я на обкладинці»

Випуск ІІ

Юлія Бондючна

Волинська височина

Історіософія сучасної волинської прози

Сучасність такою мірою коригує минувшину, якою минувшина скеровує сучасність, наголошував англо-американський поет Томас Стернз Еліот у статті «Традиції та індивідуальний талант» (1919). Адже у свідомості модерного митця всі видатні явища європейської літератури — від Гомера до символістів — спів­існують і творчо взаємодіють, отож треба оберігати і розвивати традицію. Цінність митця — не в оригінальності, не в тому, що вирізняє його серед інших, не у вираженні індивідуальності свого часу, а в «безсмертному», що пов’язує його з минулими епохами. «Традиція — відчуття історії», — зазначав Еліот. Вона, на його думку, зовсім не означає формального дотримання усталених класиками жанрів, стилів, типів оповіді. Це не «механічний рух уздовж ланцюжка… сліпе, лякливе дотримання того, чого досягли попередники». Її можна розвивати й оновлювати у формальному плані. Однак не можна бунтувати проти її ідеального вічного духу, проти ідеї спадкоємності мистецтва.

А спадкоємність — це традиція (лат. traditio — передача) — те, що у формі усталених звичаїв, норм, порядків передається з покоління в покоління. У художній літературі в процесі тривалого її розвитку традиційними стають деякі теми, мотиви, ідеї, образи, способи творення художнього світу, зображально-виражальні засоби, жанрові структури.

Щодо спадкоємності/спадковості чи передачі естафети від одного покоління до іншого, то, наприклад, Іван Городиський називає три традиції української літератури, котрі позначають і певний часовий період, і певний ряд літераторів, які жили і творили в цей час. «Українська літературомовна література». Розстріляна. «Соцреалістична українська література». Незатребувана. «Сучукрліт». Елітарна, немасова. Зумовлені вони новим стартом, коли нема кому передати естафету.

Щодо третьої, то Городиський зазначає: «нова літературна традиція, «сучукрліт» сформувалася лише наполовину. Андрухович, Жадан, Дереш, Винничук, Прохасько, Забужко та ін. зуміли створити українську елітарну літературу високого рівня, яка якщо і поступається іноземним аналогам, то принаймні червоніти за неї не доводиться». А далі говорить про те, що «в найближчі кілька років на авансцену повинні вийти нові автори». Отут детальніше…

Третя традиція — «Сучукрліт» — виникла в незалежній Україні на руїнах відмираючого соцреалізму. Перелічені вище письменники заявили у світі про себе й Україну. Останнім часом ряд авторів — здебільшого вихідців з Великої Волині — дали українській літературі пласт прози історичної пам’яті, де з одного боку виразний гносеологічний аспект — «Хто ми?», з іншого — аксіологічний: «Чим ми гірші за інших?»

І в цьому — певна закономірність. Нині, як і в добу романтизму, пожвавились процеси відродження місцевих літературних традицій.

Узявши від волинської літературної традиції основу, Петро Кралюк, Олександр Ірванець, Василь Басараба, Василь Слапчук, Іван Корсак, Надія Гуменюк, Володимир Лис, Ігор Павлюк, Сергій Синюк, Юрій Камаєв працюють нині на нове обличчя української літератури, акумулюючи національно-культурну пам’ять. Їхні герої живуть не в безповітряному просторі, а на землі Великої Волині. Їхня доля — то доля українського інтелігента, доля України. Вони по-своєму самобутні в нашій національній літературі. Чого варта, скажімо, княгиня Жеславська, яка подарувала нам Пересопницьке Євангеліє!..

Практично у всіх творах згаданих письменників — «осмислювальні» моделі минулого. А відтак вони легко надаються до історіософського прочитання.