Ворота у небо. Фантастичний феєрверк : оповідання

Удача

У торгівлі я давно. З дев’яносто шостого. Ну, то й що, що філолог? Тоді часи такі були... В школі платили копійки, директорка знущалася як хотіла. Тих нещасних пів ставки розкидала так, що доводилося щодня їздити на роботу, а то ж дві маршрутки. Туди-додому — і зароблених грошей не залишиться.

Найбільше шкода було покидати шостий-«бе». Вони ридали й я ледве стримувалася, а потім вибігла та й усю дорогу сльози з-під окулярів витирала. Та що було робити?.. Запропонувала сусідка піти у її крамничку торгувати в алкогольному відділі. А я погодилася, бо вже заїло життя-буття. Ні одежини нормальної купити, ні якогось делікатесу, а діти іноді таке ляпнуть, що червонієш, неначе помідор у теплиці, та відповісти нічого. Один, в якого татко «кришував» базар, вголос так і сказав, що тільки дурні можуть у педагогічний вступати, коли обговорювали твір на тему «Моя майбутня професія».

Та я про інше хотіла... Ото Тетяна Олександрівна, моя хазяйка, лише тішилася, коли я щоразу більше почала замовляти алкоголю, але мені день від дня ставало все моторошніше.

Почалась химерія з дяді Толі. Це наш штатний п’яничка. Разом із іншими своїми корєшами постійно тусується біля магазинчика, зо самого ранку підходить, щоб розжитися плящинкою. Купує найдешевшу оковиту, тремтячими пальцями вигрібає з кишень дріб’язок і зіжмакані гривні, підморгуючи мені, коли простягає гроші.

А цього разу прийшов чомусь надто впевнено, твердою ходою, глянув на мене сфокусованим колючим поглядом, вручив новісіньку сотню і зажадав дорожчу горілку. Я не довго дивувалася, кинулася до полиці й віддала йому решту з пляшкою.

Та це були квіточки. Дядя Толик просто на моїх очах хвацьки скрутив накрутку і залив у свою горлянку весь прозорий, мов сльоза, вміст... Потім дивно перестрибнув із ноги на ногу й... у нього відпав ніс... Мені аж руки стерпли від цього видовища, що було потім, не пам’ятаю... Оговталася на підлозі, вилізла з-під прилавка, обвела очима залу. Нікого. Примариться ж таке... Тільки озирнулася на полицю, а там дірка світиться — таки ж нема тої проданої пляшки!

І тут у магазин завалює... ну, хто би ви подумали? Дядя Толян! Власною персоною! Мені знову ледь погано не стало, вирячила на нього очиська, але він спокійно придибав, виконав свій завчений ритуал вивертання кишень, нашкріб потрібну суму і висипав на ляду. Начебто звичайний: очі — пусті й вицвілі, а ще жалісні, мов у безпритульного пса, що сподівається на скоринку хліба від тебе. Ну, оговталась я трохи та й віддала те, що йому хліб заміняє.

На щастя, він поводився, як усе. Ніжно схопивши скарб, що булькає, притис його до себе і потрюхикав до дружків. Звідки знаю, що до них? А я перейшлась до скляних дверей нашої буди, щоб глянути, куди почимчикує клієнт. Неподалік, у скверику, на нього вже чекало двоє колєг, вони хутко розлили у пластянки горілку, довго й не чекали, випили вдруге, потім утретє. У магазині — ранкове затишшя, тому я й поспостерігала за тими пияками. Нічого дивного не помітила — все, як завжди.

Ще трохи помучили мене думки того ранку, а потім пішла торгівля, я закрутилася, доробила зміну і могла би забути про той випадок на амінь, проте наступного дня сцена по­вторилася... Лише ніс вже не відпадав у дивного дяді Толі. Й узяв він три пляшки. І не пив у мене на очах, а хутко вибіг із магазину.

Зразу опісля цього незвичного відвідувача звично при­пхався нормальний дядя Толик. Миршавенький, неголений, худющий алкоголік прошмигнув у ледь прочинені двері, непевною ходою дочвалав до ляди, втомлено прихилився до неї, поки вишпортував всі свої капітали.

Я наважилася, коли брала гроші, і запитала:

— Що, не вистачило?

Цей «красень» безтямно зиркнув на мене, облишивши жадібно витріщатися на багатства вітрини, спробував було в’їхати в запитання і гикнув.

— Дядю Толя, — не відступила я, — а як ви так швидко приговорили три бутилочкі?

— Чєво, Вєруня? Нє понял...