Слідство. Катар. Щоденник, знайдений у ванні

Розділ І

Старосвітський ліфт із шибками з вирізьбленими на них квітами повз угору. Чулося рівномірне клацання контактів на поверхах. Зупинився. Четверо чоловіків ішли коридором, горіли лампи, хоча надворі був день.

Оббиті шкірою двері відчинилися.

— Прошу, панове, — сказав чоловік у дверях.

Ґреґорі увійшов останнім за доктором. Тут також було майже темно. За вікном хиталися в імлі голі гілки дерева.

Головний інспектор повернувся до столу — чорного, високого, з різьбленим обрамленням. Перед ним стояли два телефони і плаский мікрофон внутрішнього зв’язку. На полірованому столі лежали його люлька, окуляри, шматок замші, й усе. Сідаючи збоку, в глибокий фотель, Ґреґорі зауважив обличчя королеви Вікторії, яка дивилася з малого портретика над головою головного інспектора. Той по черзі поглянув на кожного, наче рахував чи пригадував їхні обличчя. Стіну збоку закривала велика мапа південної Англії, навпроти чорніла довга полиця з книгами.

— Панове, ви орієнтуєтеся у цій справі, — сказав інспектор, — яку я знаю лише з протоколів. Тому проситиму коротко викласти факти. Може, почнете ви, колего Фаркварт?..

— Так, пане Іспекторе, але початок я теж знаю лише з протоколів.

— Але ж на початку навіть протоколів не було, — дещо заголосно зауважив Ґреґорі. Всі подивилися на нього. З удаваною байдужістю, енергійними рухами він почав порпатися в кишенях, шукаючи цигарки.

Фаркварт випростався у фотелі.

— Справа почалася більш-менш у середині листопада минулого року. Можливо, перші випадки трапилися раніше, але ними злегковажили. Перше поліційне донесення ми отримали за три дні до Різдва, і лише значно пізніше, аж у січні, скрупульозне слідство виявило, що ці історії з останками траплялися й раніше. Перше донесення походило з Енґендера. Воно, кажучи точніше, було напівофіційним. Наглядач моргу, Плейс, скаржився комендантові міського відділку, який, до речі, є його шваґром, що вночі хтось рухав останки.

— У чому полягало це рухання?

Інспектор методично протирав окуляри.

— У тому, що вранці останки перебували в інших позах, аніж попереднього вечора. Стисло кажучи, йшлося тільки про одні останки, здається, певного потопельника, котрий...

— «Здається»? — усе ще байдужим голосом перепитав головний інспектор.

Фаркварт іще більше випростався у фотелі.

— Усі свідчення є повторними реконструкціями, бо свого часу ніхто не надавав їм значення, — пояснив він. — Доглядач моргу тепер не зовсім певний, чи йшлося саме про останки того потопельника, чи про якісь інші. Справа точилася неформально: комендант відділку в Енґендері, Ґібсон, не заніс цього донесення у протокол, бо гадав...

— Може, ми не будемо вдаватися у подібні деталі? — кинув з фотеля чоловік, який сидів під книжковою полицею. Він зайняв найвигіднішу позицію. Закинув ногу на ногу так високо, що було видно жовті шкарпетки і смужку голого тіла над ними.

— Боюся, що вони конче потрібні, — сухо відрізав Фаркварт, не дивлячись на нього. Головний інспектор урешті одягнув окуляри, і його обличчя, досі ніби відсутнє, набрало приязного вигляду.

— Формальну сторону слідства ми можемо собі дарувати, принаймні поки що. Прошу говорити, колего Фаркварте.

— Так, пане інспекторе. Друге донесення ми отримали з Плентінґа, через вісім днів після першого. І там ішлося про те, що хтось рухав уночі останки у цвинтарному морзі. Померлим був портовий робітник на прізвище Тікер, який довго хворів і став тягарем для родини.

Фаркварт скоса глянув на Ґреґорі, а той нетерпляче засовався.

— Похорон мав відбутися вранці. Члени родини, прийшовши у морг, зауважили, що тіло лежить обличчям донизу, тобто плечима догори, а крім того, руки розкидані, що справляло враження, ніби цей чоловік... ожив. Тобто, так вважала родина. Околицею поповзли чутки про летарґію; казали, нібито Тікер прокинувся від буцімто смерті й настільки злякався того, що лежить у труні, аж помер, цього разу насправді.