Востаннє, коли я збрехала

Початок такий.

Ти прокидаєшся від шепоту сонця крізь листя дерев прямо за вікнами. Світло непевне, слабке та тьмяне по краях. Світанок ще долущує шкірку ночі. Проте світла достатньо, щоб ти перекотилася лицем до стіни, поскрипуючи матрацом. Перекочуючись, якусь хвилю ти дезорієнтована, якусь мить не знаєш, де перебуваєш. Так часом буває після глибокого сну без сновидінь. Тимчасова амнезія. Ти дивишся на смужки на соснових дошках стіни, відчуваєш залишки диму ватри у волоссі та ясно усвідомлюєш, де ти.

Табір «Соловей».

Ти заплющуєш очі й намагаєшся знову провалитися в сон, силкуючись не зважати на звуки природи, що долинають знадвору. Це різкий і розладнаний шум: створіння ночі борються зі створіннями дня. Ти вихоплюєш дзумкотіння комах, щебет птахів, останній примарний клич самотньої гагари, що ковзає озером.

Надвірний гамір тимчасово маскує тишу в приміщенні. Аж тоді тріскотіння дятла лунко затихає, і за цю мить мовчанки ти усвідомлюєш, наскільки справді тихо. Що єдиний звук, якого ти свідома, — рівний вдих-видих твого важкого зі сну дихання.

Твої очі різко розплющуються, ти підхоплюєшся, щоб розчути щось іще — бодай щось, — що долинало б із будиночка.

Нічого.

Дятел заходиться знову, і його наполегливий стукіт відвертає тебе від стіни, змушуючи поглянути на решту приміщення. Воно мале. Простору вистачає на два двоповерхові ліжка, столик із ліхтарем на ньому та чотири пеканові тумбочки при дверях для речей. Принаймні достатньо мале, щоб ти могла визначити, що воно порожнє, — а так і є.

Ти переводиш погляд на ліжко навпроти. Верхнє охайно застелене, ковдра заправлена. Нижнє — навпаки: ковдра зібгана клубком і лежить на чомусь купою.

Дивишся на годинник у передсвітанковому світлі. Кілька хвилин по п’ятій. Майже година до підйому. Усвідомлення приносить хвилю паніки, що розходиться під шкірою, колюче й неприємно.

У твоїй голові зринають сценарії надзвичайних ситуацій. Раптова хвороба. Терміновий дзвінок із дому. Ти навіть намагаєшся пояснити собі, що, можливо, дівчата мусили поїхати так швидко, що не стали тебе будити. Чи, може, вони пробували, та не змогли тебе розторсати. Або розторсали, та ти вже забула.

Ти стаєш навпочіпки перед тумбочками при вході, кожна з яких порізана іменами попередніх учасниць, і відчиняєш їх навстіж, всі, крім своєї. Всередині кожної оббитої оксамитом шафки напхом напхано одягу, журналів і табірного приладдя. У двох із них — вимкнені мобільні телефони, що днями лежали без діла.

Лише одна з них взяла телефон.

Ти не маєш жодної гадки, що б це могло означати.

Перше — і єдине — логічне місце, куди б ти гадала, пішли дівчата — це вбиральня, збитий з кедра прямокутник за хатинками, розміщений прямо на межі лісу. Може, одній із них захотілося в туалет, а решта пішли з нею. Так уже бувало раніше. Ти й сама ходила в такі виправи. Тримаючись гурту, шпортаючись на стежці, освітленій єдиним, спільним ліхтариком.

Проте бездоганно заправлене ліжко свідчить про сплановану відсутність. Відсутність тривалу. Або, гірше, що ніхто в цьому ліжку минулої ночі й не спав.

Утім, ти таки відчиняєш двері й неспокійно ступаєш надвір. Ранок сивий і холодний, із тих, в які ти обхоплюєш себе руками дорогою до вбиральні. Всередині ти перевіряєш кожну кабінку й душову. Усі вони порожні. Стіни душової сухі. Як і умивальники.

Вийшовши, зупиняєшся на півдорозі між убиральнею та хатками, витягуєш голову, силкуючись вловити ознаки дівчат поміж всього дзижчання, щебетання та м’якого хляпання води на березі озера за п’ятдесят метрів.

Нічого.

Сам табір увесь цілковито беззвучний.

На твої плечі звалюється відчуття покинутості, і на якусь мить ти задумуєшся, чи не міг увесь табір знятися, лишивши одну тебе. У твоїй голові розгортаються дедалі жахливіші сценарії. Як хатинки порожніють у шаленім, тривожнім поспіху. А ти все просипаєш.

Рушаєш до хатинок, мовчки їх обходиш, намагаєшся вловити звуки життя. Всього хатинок десять, охайною сіткою вони вкривають ділянку вирубаного лісу. Ти огинаєш їх, цілковито усвідомлюючи, який сміховинний маєш вигляд. Одягнена в самий лише відкритий топ і пару боксерок, до босих ніг поналипали соснова глиця й крихта зі стежки.