Вовкулаченя Дольфі та Срібнозуб. Книга 3

— Гр-р-рав! Ніколи не думав, що зможу почуватися таким щасливим. Коли я вперше перевтілився на вовкулаку, мені було дуже страшно.

Дольфі поглянув на зорі. Вони з Тіммі видерлися на дах комори в їхньому саду і вляглися там на животах.

Був уже майже листопад. У саду де-не-де опадало листя. З даху комори вони могли дивитися понад живоплотом, який ріс уздовж їхнього будинку, на вулицю. Час від часу там з’являлися люди. Та вони не усвідомлювали, що за ними стежать хлопчина і маленький білий вовк в окулярах.

— Поглянь! — прошепотів Тіммі. — Ота жінка в капелюсі з пір’ям дуже схожа на пані Крайчес. Ти ще її пам’ятаєш?

— Ще б пак, — Дольфі вишкірився в усмішці. — На щастя, та негідниця й досі сидить у клітці у Центрі для Дивних Людей і Тварин.

Дольфі глибоко зітхнув, і з його вкритого білим хутром горла вирвалося тихе гарчання. Він позирнув на майже повний місяць.

— Гр-р-рав, у мене чудова родина. Ти мені як брат. Твоя мама дуже добра, а твій тато — дивак, і теж дуже добрий. Вони знають, хто я, і не заперечують. Ви — найкраща родина у світі.

Усміхнувшись, Тіммі почухав голову Дольфі.

— Ти знаєш, що ми тебе теж любимо, еге ж?

Переважно Дольфі був звичайним хлопчиком — таким, як Тіммі. Та тричі на місяць він змінювався, як-от зараз. Тоді він перевтілювався на вовкулаку. Білого вовкулаку в окулярах. Це ставалося, коли місяць був уповні, а також попередньої і наступної ночі. Звісно, це було великою таємницею, яку майже ніхто не знав.

— Гей, поглянь-но на цього чолов’ягу! — зненацька мовив Тіммі.

З протилежного боку вулиці йшов здоровенний чоловік. Він був убраний у капелюх, довгий плащ і чоботи й курив сигару. Його супроводжував довгий шлейф сірого диму.

Біля кожного будинку чоловік зупинявся, щось роздивлявся, а тоді йшов далі.

— Дивний тип, — сказав Дольфі. — Він щось шукає.

Тіммі кивнув.

— Страшний здоровань. Спеціальний агент? Чи якийсь мафіозі? Як гадаєте, колего?

— Найманий убивця, безперечно, — відказав Дольфі. — Справжній кілер. Цікаво, кого з нашої вулиці він незабаром порішить. Можливо, нашого сусіда.

Чоловік сягнисто крокував далі, та зненацька перейшов дорогу. Він наближався до них.

— Ой, він іде сюди, — прошепотів Тіммі.

Хлопці зачаїлися на даху комори.

Чолов’яга зупинився біля хвіртки до їхнього садка. Дим з його рота звивався у повітрі, наче витягнутий привид. Чоловік зацікавлено роздивлявся садок.

— Чому він не йде далі? — прошепотів Дольфі. — Що він у нас шукає?

Тіммі стенув плечима.

— Не знаю.

Задерши носа догори, Дольфі принюхався.

— Цей чоловік справляє на мене дивне враження. Його запах неправильний.

Несподівано чоловік повернув голову в напрямку комори. Хлопці щосили втиснулися в дах.

На якусь мить у чоловіковому роті щось зблиснуло. Кинувши сигару на землю, він розчавив її підбором, а тоді повернувся і зник у тіні вуличних дерев.

— Що це було? — запитав Дольфі.

Тіммі позирнув у напрямку, в якому зник чоловік, та його більше ніде не було видно.

— Напевне, якийсь чужинець заблукав.

Дольфі потягнувся. Він випростав лапи і завиляв хвостом.

— Мені треба трохи побігати, Тіммі.

Тіммі кивнув.

— Тільки не жери курей, Дольфі. І пильнуй, щоб тебе ніхто не побачив. Тут довкола тиняються різні підозрілі типи, як отой чужинець.

— Гр-р-рав, я все одно набагато швидший. Та й того чолов’ягу ми, певно, більше ніколи в житті не побачимо.

2. Дядько Зеб

Наступного дня рано-вранці забринів дзвоник.

Була субота. Дольфі з Тіммі ще спали.

Батько Тіммі босоніж пройшов до передніх дверей. Досі вбраний у піжаму.

Рожеву з жовтими слониками.

Його яскраво-синє волосся було накручене на бігуді. Він пофарбував його вчора ввечері. Його нігті на руках і ногах теж були вкриті синім лаком. На батькову думку, так вони добре пасували до волосся.

Батько Тіммі любив усе ненормальне.

Він сонно позирнув на тінь за віконечком у передніх дверях.

— Я не знаю нікого аж настільки здоровенного, — мовив він, відчиняючи двері.

На порозі стояв довготелесий чоловік із видовженим обличчям і темними очима. Вбраний у капелюх і довгий плащ, він курив сигару.

— Доброго ранку. Я — дядько Зеб і прийшов забрати Дольфі.

Він видихнув струмінь диму прямо у передпокій.