Високий замок

Бачу тепер, яким невдалим виявився попередній за­дум, що з ним я брався до писання — довіритися пам’яті, слухняно рушити за її командою і, стримуючи рефлексії, висипати з неї на стіл, наче з горщика, усе, що тільки відбулось. Мав надію, що вона ревно зберегла усе скіль­ки-небудь важливе. Гадав, що цей розсип, немовби ко­льорові скельця з потрощеного калейдоскопа, скла­деться у який-небудь значущий візерунок. Може, й не в однозначний візерунок, а в їх взаємопроникну безліч, поміж якої можна буде віднайти розмаїті впорядку­вання, нехай і в уривчастому, фрагментарному, несмі­ливо алюзійному стані. Я сподівався, що повторю та­ким чином у скороченні слів своє дитинство, яке є нині лише абстрактним поняттям — нібито і мною, — але розмащеним по кільканадцяти календарях, по всіх їх­ніх чорних і червоних сторінках. Сподівався, що змалюю завдяки такому підходу портрет — чи пак механізм пам’яті, яка не є ані мною, ані цілковито чужим мені, абсолютно пасивним сховищем, місткою пусткою, бюр­ком душі з безліччю шпарин і сховків. Вона не є мною, бо є самодостатньою силою. Хапка аж ніяк не там, де я, й не там, де я, зворушена або байдужа. Адже вона не зберегла нічого з того, що мені дуже кортіло запам’я­тати, — й навпаки, нерідко зберігала те, на чому мені залежало якнайменше.

Отже, я хотів радше її, аніж себе, схилити до най­вищого ступеня відвертості, щоб постав її начерк, за який я, урешті-решт, був готовий узяти відповідаль­ність, хоча ніколи не панував над нею і не паную. Я пла­нував експеримент, результ ат якого й справді мене ці­кавив, нібито йшлося не про мене, начебто це не з мене мали виходити образи та оповіді, а з уст когось такого, ким я не є. Утім, так уже склалося, що цей хтось чаївся в мені віддавна, достеменно, як внутрішні кільця дерева часів його дитинства й молодості ховаються під числен­ними нашаруваннями зрілого віку. У цьому сенсі можна майже дослівно визнати, що молоде деревце впродовж де­сятків років перебуває в такому потужному прихистку. Щиро кажучи, я не пам’ятаю, коли вперше надзвичайно здивувався тому, що я — є. А заразом, мабуть, трохи настрахався, що мене могло не бути взагалі, або я міг би бути якимсь патиком чи кульбабкою, козячою ногою чи слимаком. І навіть каменем. Деколи мені здається, що це відбулося ще до війни, тобто в описаний тут час, однак я у цьому не впевнений. У кожному разі це здивування уже не полишало мене, хоча й не перетворилося на монома­нію. Згодом я підступав до нього з різних боків, добирався до нього на різні лади, а подекуди визнавав його повним абсурдом, чимось таким, чого належить соромитися, не­мов фізичної вади. Проте потім запитання поверталося знову: чому, власне, думки посуваються в голові в тому чи тому напрямку, що ними керує й диригує? Колись я свято вірив у те, що душа, — а радше свідомість — це ділянка приблизно в чотири або п’ять сантиметрів за­вбільшки посеред обличчя — позаду носа, трохи нижче, ніж очі. Поняття не маю, чому я так вирішив.