Життя, Всесвіт та все інше : роман

Вступ

Як зазвичай, зранку Артур Дент прокинувся від власного несамовитого моторошного зойку й одразу ж пригадав, де перебуває.

Він кричав не тільки тому, що печера була холодною аж до самих кісток, та ще й вогкою, а на додачу — смердючою. Його жахав факт, що ця печера розміщена у серці Іслінгтону, а найближчого автобуса слід чекати два мільйони років.

Час ― це найгірше місце, якщо можна так висловитися, де можна загубитися — і це Артур Дент відчув на собі, бо губився у часі та просторі чортову купу разів. Хоча з простором щось іще можна вимудрувати.

Він зависнув на доісторичній Землі в результаті складної низки подій, завдяки яким його мимоволі зафігачувало по черзі у такі химерні куточки Галактики, які не побачиш навіть у найяскравіших галюнах, і нині, незважаючи на те, що життя Артура стало дуже, дуже, дуже розміреним, його щоранку тіпало.

Добре, що хоч останніх п’ять років його ніхто не доколупував.

Це сталося тому, що він дуже рідко бачив інших людей відтоді, як чотири роки тому вони з Фордом Префектом остаточно розбіглися. За цей час його ніхто не лаяв.

Лише один-єдиний раз.

Це сталося навесні років два тому.

Він якраз повертався в сутінках до своєї печери, коли раптом побачив потворне блимаюче світло, що пробивалося крізь хмарини. Зупинившись, втупився у небо з надією, що почала зароджуватися десь у глибині серця. Порятунок! Свобода! Найжаданіша фантазія будь-якого робінзона — корабель!

І доки він, задерши голову, дивився, з подивом і захопленням спостерігав, довгий сріблястий корабель повільно, без метушні, опустився на землю крізь теплий вечір, вистромивши свої довгі складені ноги, немов балерина.

Він м’яко приземлився, приглушений рокіт турбіни стих, немов приспаний вечірньою тишею.

Висунувся трап.

Із люка вдарив стовп світла.

Висока постать на мить постала чорним силуетом на фоні яскравого сяйва, потім спустилася трапом і зупинилася перед Артуром.

― Денте, ти дебіл, ― мовила постать замість привітання.

Прибулець був дуже, дуже інопланетним. Високого зросту, притаманного інопланетянам, з приплюснутою інопланетною головою, чисто інопланетними очами-щілинами, одягнений в екстравагантне золотисте убрання з особливим інопланетним кроєм коміра, а також блідою сіро-зеленою інопланетною шкірою, що має особливий глянсуватий блиск, який більшість зеленопиких може набути завдяки напруженим тренуванням та дуже дорогому милу.

Артур витріщився на істоту.

Істота незворушно дивилася на Артура.

Перші відчуття надії і трепету якось одразу змінилися в Артура на всепоглинаюче здивування, а зграя думок кинулася до мовного апарату одночасно, відштовхуючи одна одну.

― Ххх…? — прохрипів він.

― то... виии..., ― додав він.

― та… кии… ййй? — нарешті спромігся вимовити і закляк у ступорі тиші. Він страждав від наслідків вимушеної обітниці мовчання, оскільки не розмовляв так довго, що навіть забув, як це робиться.

Інопланетянин побіжно насупився, аж потім звірився з тим, що нагадувало планшет, який тримав у худючій і карлючкуватій інопланетній руці.

― Артур Дент? — знову запитав він.

Артур безпорадно кивнув.

― Артур Філіп Дент? — уточнив інопланетянин, чітко викарбовуючи слова.

― Ну… так, ― підтвердив Артур.

― Ти дебіл, ― повторив інопланетянин. ― Кінь педальний.

― Що?

Інопланетянин кивнув, ніби погоджуючись сам із собою, поставив інопланетну галочку напроти прізвища, повернувся і закрокував до корабля.

― Але ж…, ― у відчаї вигукнув Артур. ― Я не…

― Тільки не треба ля-ля! — кинув інопланетянин через плече. Піднявшись трапом, він пройшов в отвір і щез усередині корабля. Люк зачинився. Запрацювали турбіни.

― Егей! — закричав Артур і побіг до судна, розмахуючи руками. — Хвилиночку! — гукнув він. — Що ж це таке! Йо-майо! Зачекайте хвилинку!

Корабель піднявся з місця, немовби скидаючи на землю невидимий плащ, на мить зависнув у повітрі й зринув увись на фоні західного неба. Зореліт пробив хмари, на мить яскраво підсвітивши їх, і зник, залишивши Артура наодинці з безкраїми розлогами земель, на яких він витанцьовував свій безпорадний мізерний танок.