Як я став дурнем

Антуану завжди здавалося, що життя його минає, як у собаки,— рік за сім{1}. Коли йому було лише сім років, він відчував себе виснаженим, немов дорослий чоловік у сорок дев’ять, а в одинадцять його охопило розчарування сімдесятисемилітнього старця. Нині, коли йому вже виповнилось двадцять п’ять і хотілося легшого життя, Антуан вирішив покрити свій мозок саваном дурості. Йому доводилося не раз переконуватись, що інтелект — це слово, яке означає добре складену і гарно вимовлену дурню; розум так збиває чоловіка з пантелику, що часто значно вигідніше бути дурнем, аніж переконаним інтелектуалом. Розум робить вас нещасним, самотнім, бідолашним, тоді як маскований інтелект, поширений на газетному папері,— безсмертний і дарує захоплення та визнання тих, хто вірить прочитаному.

Чайник видавав задушливе шипіння. Антуан перелив воду, що булькотіла, в синю чашку, прикрашену місяцем в оточенні двох червоних троянд. Залляті окропом листочки спливли на поверхню й закрутилися, поширюючи колір і аромат, а пара здіймалася вгору і змішувалася з повітрям. Антуан сів за письмовий стіл обличчям до єдиного вікна в його маленькій однокімнатній квартирці, в якій панував безлад.

Він писав цілу ніч. Після тривалих роздумів і кількох покреслених сторінок великого шкільного зошита нарешті зумів надати своєму маніфесту бажаної форми. А до цього він тижнями виснажував себе, намагаючись знайти хоч якийсь вихід, придумуючи вагомі виправдання. Урешті-решт змирився з жахливою правдою: причина всіх його нещасть — його власний розум. Отож, тієї липневої ночі, відкинувши усі сумніви і вагання, Антуан дбайливо занотовував переконливі аргументи на користь своєї відмови від розуму. Якщо йому не вдасться вийти цілим і неушкодженим із цієї небезпечної проби, то ці нотатки залишаться для друзів чимось на кшталт свідчення про його грандіозний задум. Вони стануть, безперечно, вагомим засобом переконання самого себе у правильності й необхідності його вчинку, адже сторінки з приведеними доказами містили, як йому здавалося, цілком раціонально обґрунтовані докази його правоти.

По шибці постукала дзьобом малинівка. Антуан підвів очі від зошита і, ніби відповідаючи на її стук, постукав по склу ручкою. Потім сьорбнув чаю, потягнувся в кріслі і, провівши рукою по масному волоссю, подумав, що варто би вкрасти трохи шампуню у супермаркеті, що на розі вулиць. Антуан не вважав себе злодієм, бо для цього йому бракувало сміливості, тому крав лише те, чого конче потребував: непомітно витиснуту в коробочку з-під цукерок кульку шампуню. Так само цупив зубну пасту, мило, пінку для гоління, відщипував від грона виноградини, вишні. Щодня він стягував в універмагах і супермаркетах свою десятину, яка дозволяла йому вижити. Так само не маючи грошей, щоб купити книжки, які йому подобалися, перевіряв на пильність охоронців і на чутливість — контрольні портики в книгарні «Фнак»{2}, тишком-нишком виривав сторінки, а вдома відновлював книжки, переховуючись, наче підпільний видавець. Кожна сторінка, здобута таким злочинним способом, набувала для нього набагато більшої символічної цінності, аніж склеєна разом із сестрами-сторінками і загублена серед них; вирвана і вкрадена, тоді дбайливо переплетена, вона набирала майже священної цінності. Антуанова бібліотека налічувала вже близько двадцяти книжок, відтворених у його унікальному приватному виданні.

Уже почало на день займатися, коли виснажений безсонною ніччю Антуан збирався дописати до своєї прокламації висновок. Покусуючи зубами перо, повагався мить, а потім нахилився над зошитом і, трохи висолопивши язика і проводячи ним по передньому краю губ, почав писати: