Заправлена лампа. Збірка новел

Карсонові Чалмерсу, що мешкав поблизу Медісон-сквер, Філіпс приніс вечірню пошту. Крім звичної кореспонденції, в ній було два конверти з однаковими іноземними поштовими штемпелями.

В один була вкладена фотографія жінки. Другий містив довгого листа, над яким Чалмерс просидів чимало годин. Лист написала жінка, в ньому було повно отруйних колючок, вмочених в солодкий мед, ще й виваляних в пір’ї, і містив він випади щодо жінки на фотографії.

Чалмерс розірвав лист на тисячу найдрібніших шматочків і почав зношувати свій дорогий килим, човгаючи по ньому туди-сюди. Так поводиться дикий звір, потрапивши із джунглів у залізну клітку, і так поводиться чоловік, зачинений у клітку власних сумнівів.

Але мало-помалу йому вдалося впоратись із сум’ят­тям. Килим не був чарівним: шістнадцять футів Чалмерс ще здатний був на ньому подолати, а вже три тисячі миль — аж ніяк.

З’явився Філіпс. Він ніколи не заходив — лише незмінно з’являвся, мов вимуштруваний джин із пляшки.

— Ви обідатимете вдома, сер, чи кудись поїдете? — запитав він.

— Вдома, — озвався Чалмерс. — До того ж за пів години.

— Зачекайте-но, — гукнув він уже зникаючому джинові. — Повертаючись додому, в кінці Медісон-сквер я побачив багато людей, котрі стояли там один за одним. Вони усі дивилися на чоловіка на підвищенні. Чому ті люди там і чому вони стоять один за одним?

— Це безхатьки, сер, — відповів Філіпс. — Той, що стоїть на ящику, намагається знайти для них прихисток на ніч. Перехожі підходять його послухати і дають гроші. Щойно назбирується певна сума, чоловік відсилає чергового безхатька на ночівлю. Ось чому вони стоять один за одним — їх відправляють у нічліжку в такому ж порядку, в якому вони підійшли.

— Коли подаватимете обід, — озвався Челмерс, — запросіть одного з них сюди. Він пообідає зі мною.

— Але к-котрого з них? — вперше за свою довголітню службу затнувся Філіпс.

— На ваш розсуд, — відповів Чалмерс. — Дивіться лише, щоб він був більш-менш тверезий — і певна охайність також не завадить. Оце й усе.

Це було геть незвично — Карсон Чалмерс у ролі халіфа. Але того вечора він відчув недієвість усіх загальноприйнятих засобів боротьби з меланхолією. Щоб підняти настрій, йому потрібне було щось неймовірне та ексцентричне, щось гостре та екзотичне.

За пів години Філіпс, сумлінний раб лампи, виконав усі забаганки свого повелителя. Офіціанти з ресторану внизу хутко доправили пречудовий обід нагору. Столик, сервірований на двох, привітно сяяв при світлі затінених рожевим свічок.

І от нарешті Філіпс — неначе супроводжував кардинала чи спійманого на місці злочину зломника — впустив у кімнату ще тремтячого від холоду гостя, котрого витягли з черги злиденних, що прагнули нічлігу.

Таких людей зазвичай іменують «уламками», але в нашому випадку краще було б скористатись іншим порівнянням: він нагадував уламок, що ще й добряче обгорів при пожежі. Однак в цьому обгорілому остові ще тлів вогонь, який щомиті міг спалахнути знову. Обличчя його та руки були свіжовимиті, — обряд, на якому наполіг Філіпс — як данина усталеним правилам. У світлі свічок він стояв, як єдина вада у бездоганному умеблюванні покоїв. Його мертвотно бліде обличчя майже до очей заросло рудуватою щетиною кольору шерсті ірландського сетера. Гребінка Філіпса намарне намагалась впоратися з непокірним світло-каштановим волоссям — сплутаним та тьмяним, що набуло контурів насунутого капелюха. В очах його застиг визивний вираз — суміш хитрощів та безнадії, який можна побачити у дворової собаки, загнаної в кут своїми мучителями. Його зношений піджак був застібнутий під самий комір, з-під якого, однак, виглядала чверть дюйма комірця сорочки. Але коли Чалмерс підвівся назустріч гостеві з-за круглого обіднього столу, в поведінці того не було й ознак зніяковіння.

— Я буду вам вельми вдячний, — сказав хазяїн, — якщо ви пообідаєте зі мною.

— Мене звати Плумер 10, — хрипко й доволі визивно озвався «гість з великої дороги». — Гадаю, що ви, так само, як і я, волієте знати, з ким обідатимете.