Міккі 7

Це, здається, буде найдурніша з моїх смертей. Щой­но минуло 26:00, і я лежу розпластаний на спині на жорсткій кам’яній поверхні, у темряві такій густій, що я можу з тим самим успіхом бути сліпим. Мій окуляр потребує аж п’ять довгих секунд, щоб намацати кілька випадкових заблукалих фотонів видимого спектру перед тим, як я врешті-решт здаюся та перемикаюся на інфрачервоний зір. Так теж мало що можна побачити, але принаймні я розумію, що у приміщення є стеля, яка зараз світиться блідо-­сірим, а також чорне коло затягнутого льодом отвору, крізь який я, мабуть, сюди й потрапив. Питання: що, в біса, сталося? Останні кілька хвилин я пам’ятаю фрагментовано — здебільшого окремі образи та звуки. Пам’ятаю, Берто висадив мене біля краю розлому. Пам’ятаю, як спускався вздовж купи розбитих крижаних брил. Пам’ятаю, як ішов. Пам’ятаю, як подивився вгору й побачив кам’яну брилу, що стирчала з криги південної стіни на висоті близько тридцяти метрів. Вона була трохи схожа на мавпячу голову. Пам’ятаю, як посміхнувся, а потім… А потім під моєю лівою ногою нічого не стало, і я почав падати.

Трясця. Не дивився, куди йду. Витріщався на оту дурну каменюку, гадаючи, як я опишу її Наші, коли повернуся до купола, і ступив у діру. Найдурніша. З моїх. Смертей. Дрож біжить вздовж тіла. Нагорі, поки я ще рухався, й то було холодно. Зараз, поки я лежав тут, притиснутий до каменю, холод просотувався вглиб, крізь шкіряний костюм і два шари термобілизни, він прогризав волосся, шкіру, м’язи просто до кісток. Я знов здригаюся, і раптовий імпульс болю пробігає від лівого зап’ястка вгору, до плеча. Я дивлюся вниз.

Там, де її не має бути, з’явилася опуклість. Розпирає тканину саме в тому місці, де рукавичка стикається з рукавом зовнішнього шару термобілизни. Починаю стягувати рукавичку, сподіваючись, що холод запобігатиме набряку, але черговий поштовх болю одразу зупиняє цей експеримент. Навіть при спробі стиснути руку в кулак біль стрімко посилюється від просто сильного до сліпучого, варто тільки поворушити пальцями. Мабуть, вдарився рукою об щось під час падіння. Перелом? Можливо. Розтягнення? Однозначно. Якщо мені боляче, я живий, так? Повільно сідаю, кручу головою, щоб краще працювала, та кліпаю на вікно зв’язку. Я занадто далеко, щоб спіймати будь-який з ретрансляторів колонії, але Берто, мабуть, ще поруч, бо я отримую натяк на сигнал. Недостатньо для голосового зв’язку або відео, але текст, мабуть, пройде. Погляд упирається у значок клавіатури, і той розширюється, заповнюючи чверть мого поля зору.

‹Mіккі7›: Берто. Ти на зв’язку?

‹Червоний Яструб›: Підтверджую. Ще живий?

‹Mіккі7›: Поки що. Але я застряг. Без жартів.

‹Червоний Яструб›: Я бачив, що сталося. Ти зайшов прямо в дірку.

‹Mіккі7›:: Так, я здогадався.

‹Червоний Яструб›: Причому не маленьку дірку, Міккі. Велику. Що за чортівня, друже?

‹Mіккі7›: Я дивився на камінь.

‹Червоний Яструб›:…

‹Mіккі7›: Він був схожий на мавпу.

‹Червоний Яструб›: Найдурніша з твоїх смертей.

‹Mіккі7›: Ну так… але це тільки якщо я помру, ні? До речі, чи є шанс, що ти прийдеш за мною?

‹Червоний Яструб›: Ееее…

‹Червоний Яструб›: Ні.

‹Mіккі7›: Серйозно?

‹Червоний Яструб›: Серйозно.

‹Mіккі7›: Чому б ні?

‹Червоний Яструб›: Ну, здебільшого тому, що я зараз зависаю на висоті двісті метрів над місцем, де ти впав, і ледве ловлю твій сигнал. Ти глибоко під землею, друже мій, а навколо, мабуть, повно повзунів. Щоб тебе витягти звідти, потрібні неймовірні зусилля та неабиякий ризик — і я, знаєш, заради Витратного на це не піду.

‹Mіккі7›: О! Зрозуміло.

‹Mіккі7›: Заради друга теж?

‹Червоний Яструб›: Та годі, Міккі. Дарма ти так. Ти ж не помреш насправді, чи щось таке. Я відзвітуюсь, що ми втратили тебе, одразу як повернуся до купола. Все згідно протоколу. Звісно, Маршалл схвалить твою регенерацію. Ти вже завтра пересунешся з чана до свого ліжка.

‹Mіккі7›: О, це чудово. Тобто для тебе, звісно, зручно. Але я тим часом маю померти в норі.

‹Червоний Яструб›: Так, кепсько.

‹Mіккі7›: Кепсько? Справді? Це все, що ти можеш сказати?