Світ Ярека: роман

Земля б ула висхлою, як стара зморщена та потерта ковдра для походу. Пейзаж нескінченних пагорбів, що видавався б рудно-бузковим через пластикове скло літального апарата під час зниження, насправді виявився б уро-коричневим, коли вони досягли поверхні.

Вони залишали позаду високі гірські хребти, вкриті снігом, голі вапняні скелі, глибокі ро зщелини б ез сліду життя; вони навіть пролітали над пустелею нескінченного, чистого та мертвого піску.

Вони знижувалися. До небуття. До його вигнання.

— Ви вже можете обрати місце посадки, Яреку, — голос пілота б ув б айдужим і далеким, наче він вже залишив Ярека в цьому самотньому світі.

Ярек провів ру кою по чолу, намагаючись вгамувати головний б іль, що б ув майже частиною його самого, й змусив себе поглянути пильніше. Що тепер? Що там іще далі?

На півночі — зимова тундра, на півдні — пустелі; він вивчив мапи, які, хоч і неповні, не залишали місця для сумнівів. Це б ула єдина майже придатна для життя ділянка на планеті. Він намагався ро здивитись пейзаж у пошуках струмка, що збирав талу воду.

— Ось тут. На тому маленькому майданчику поряд із сухою рі чкою.

Пілот ро зпочав ро зворот і зниження до вказаного пункту.

Ґрунт б ув кам’янистим, випаленим, без слідів ро слинності.

Вгорі б езжальне, чисте від хмар, світло-блакитне небо, де малесенький місяць показував свій серп на краю пагорба на далекому обрії.

Маневр б ув плавним. Шассі торкнулося землі, не вимикаючи двигун, пілот уже відчиняв вантажний відсік.

Ярек сидів нерухомо та витріщався на свої ру ки.

— Температура за облавком — мінус тридцять градусів за Цельсієм, без вітру. Як тільки облаштуєте укриття, і почне працювати опалення, почуватиметесь як удома.

Він відчув, як його уста скривилися в гіркій посмішці, тож не відповів. «Як удома...». Іронія б ула зумисне жорстокою.

Пілот спустився з апарата, він порпався у задній частині й з образливим поспіхом ро звантажував спорядження для виживання.

— Виходьте, Яреку. Я мушу вирушати.

Не б уло жодного сенсу віддаляти момент, коли він зійде. Зіткнення з ре альністю того світу, що стане тепер його власним, було справою кількох хвилин.

— Яреку! — цього ра зу голос пілота пролунав наче гавкіт.

Його ім’я, те ім’я, яке протягом усього його життя вимовлялося з ніжністю, пошаною, захопленням, навіть захватом, стало епітетом зневаги, образою навіть для його власних вух. Парубок підвівся й узявся ладнати свій наплічник з усією швидкістю, яку дозволяли напружені від страху м’язи, щоб йому не довелося б ільше чути своє ім’я, яке вимовляють в такому тоні.

Він б и ніколи не подумав, що вирішальної миті відчуватиме страх. Припускав, що відчаю та несамовитого горя, які поглинали його останніми місяцями, буде достатньо, щоб знищити жах самоти. Та це б уло не так. Горе та відчай втратили значення. Залишився лише страх, нелюдський, звірячий, паралізуючий страх.

Він озирнувся з титанічним зусиллям й побачив, що пілот уже повернувся на своє місце за штурвалом.

— Пам’ятайте, треба тримати локатор увімкненим, Яреку. Через двадцять ро ків, якщо все ще триватиме ваше життя, ви зможете відправити сигнал. Хтось вирушить за вами. Якщо сигнал не отримають, будемо вважати, що ви мертві. Все зрозуміло?

Він кивнув, не в силах вимовити ані слова. Зневага в б лакитних очах пілота б ула неначе крижаний кинджал.

Двері апарата зачинились з глухим ляскотом, наче віко труни.

— Будь ласка... — почув молодик своє шепотіння. — Будь ласка...

Пілот його не почув. Байдуже. Ситуація все одно ніяк б и не змінилася. Лише його приниження стало б глибшим.

Звук двигуна, що ро зганявся, різав його по животу, наче зубчастий ніж.

— Не залишай мене тут! — марно волав він. — Не залиша-а-а-а-й мене!

Апарат елегантно, з невагомою плавністю відштовхнувся від землі.

— Будь ласка! Будь л-а-а-а-ска!