Знаки приватної пунктуації

обітниці ...і коли почали збуватися всі обітниці: і гори зійшлися, і води розійшлися по праву та ліву руку, і слова усі – мовлені та зловлені – стали неопалимою купиною, а первородство, у золоте руно загорнуте, стало фактом невідворотним – як ти думаєш: – чи злякався Яків? Чи тремтіли його пальці, судомно стискаючи руку брата зрадженого? Чи чув у собі сміх дітей ненароджених – обраних_ бо_ коханих? Чи вірив голосу незнайомому Господа свого небаченого – «Не бійся, бо то Я тебе викупив, Я покликав ім’я твоє, ти – Мій»?... ...і коли почали збуватися всі обітниці – йому та їй дані,– коли слова їхні стали кров’ю та тілом, а речі набули форми, а формі повернули колір, і коли світ їхній здійснився, як осінній ранок – як ти думаєш: – чи злякалася вона? Чи тремтів прутик у її пальцях, коли виводила на вільготних пісках узбережжя п’ятого океану слова найважливіші? Бо ж як напишеш – так воно і станеться врешті... Чи чула, чи дослухалася, як спадають води Великого Потопу в її серці, і все стає на свої місця, і новий світ – удруге сотворений! – починається з найпершого листочка? Чи вірила голосу незнайомому, що летів срібною павутинкою бабиного літа, і шепотів їй просто у серце: «Не бійся нічого, бо все вже написано. Бо й вода тебе не втопить, і вогонь тебе вже не спалить, бо первородство, Серце, дається не за правом закону, а за правом любові»?.. ...і грілася сонцем, бо й сама була сонцем – світові сотвореному і Тобі. птаха Мої рухи стали повільними, ніби сік осінніх дерев... переходи підземками снів – із дня у день, балансування на линві свідомості – із ночі в ніч: «дівчинко гутаперчева, заплющ очі-відкрий серце-іди». упаду-не впаду-байдуже, Байда, за ребро зачеплена, риба, Адамом упіймана у вершу цієї осені. Ти не бачив, ти спав далеко – як стигматами глід кривавив, Варфоломіївська ніч на Покрови – і гугеноти-горіхи губили порожні голови у посивілій траві – а католики, мої соколики-католики – морози ранні стинали їм руки, і ноги стинали, і листям слова падали. Повертаєшся зі снів – ніби з дороги далекої: грієш руки до білого горняти, пригортаєш дитя чорнооке, читаєш стрічки новин: «Уночі над Іраном розбився літак, 134 жертви, причина аварії – у двигун літака потрапила птаха». ....і жінки у чорних хустках голосять до неба, ....і листя горіхове проситься у землю, а ти сидиш поміж них на кухонній табуретці на линві пам’яті і самими губами питаєш: – А яка ж то була птаха, Серце? адже знала напевне адже знала напевне – всі ці їхні талмуди, манускрипти і фоліанти, обтягнуті шкірою немовлят – пшик! – марниця-полова-абищиця марні спроби світо-творіння та вітро-ловлення: – бо слова розсипалися, як горох по долівці, закочувались за язик, зникали під шафою – і годі було визбирати їхні суті та сутності. – бо літери недремними хрущами розліталися навсібіч: ось вони ще нависають живою хвилею над нічником свідомості, а за мить – шарудливим сміттям помирають під черевиками часу... адже знала напевне – залишиться мало і залишиться – найвагоміше: тіні дерев мовчання каменю клинопис журавлиних валок на розчахнутій плахті неба. з тамтого боку сну ...і полетіла, крильця омочила у водах зимних – бо зійшли сніги, і срібне люстро вабило до себе : поглянь, голубко, в чорну глибочінь – кого там бачиш? Чи себе, чи душу, що дивиться з тамтого боку сну? Аж оніміла – довго видивляла вуста повняві... але слів його нечутно було – задубіла заводь, відчутно було – кола по воді творили письмена, що зрозумілі лиш обраним... Обрамлення ставка очеретами пестило голубку, а пір’ячко голубило того, хто так мовчав – дотульно і дікливо – з тамтого – лицьового – боку сну. флотилія фантому наш п’яний корабель – флотилія фантому: осінні авеню – погідлива ріка, де листя ще горить, як Жанна, і потому, влітає димом в дім до Бога, і тікають роки-мотилі із рук моїх на голос: де золотом – струна і цятка нічника... ця пристань дощана, і дощ, і жовтень голий: ця голограма мрій чи голочка, яка нам вигаптує ніч – шовкову і невмілу, де шепотом – іще чи шерехом – іди... і п’яний корабель вросте у тишу білу і зацвіте любов на дзеркалі води.