Гра світла

Чому я у цій машині?

Я сиджу нерушно. Якщо завмерти, пам’ять іноді вертається.

Але це не спрацьовує. Єдино, що точно, — те, що водій курить. Авто повне густого димовиська. Очі пече. Мене нудить. Волосся чоловіка сиве, на плечах — лусочки лупи. На дзеркалі заднього огляду теліпається на нитці перлів маленький хрестик.

Один по одному. Водій підхопив мене, притримав для мене дверцята, а інші вперлися очима, пороззявлявши роти: худий Франц Кралер, дурна пані Айнцінґер і маленький чоловічок, чиє ім’я я ніяк не запам’ятаю.

Бо ж усі дні у санаторії «Тихе надвечір’я» як один схожі. За сніданком бубонить радіо, ти гуляєш собі парком, відчуваючи, як тобі болить спина, потім обід, ти переглядаєш газету і дратуєшся, доки працює телевізор; хтось дивиться, хтось спить, і завжди хтось жахливо бухикає. Потім опів на четверту, ось і вечеря, а після неї ти не можеш заснути і кожні пів години бігаєш до туалету. Іноді з’являються якісь відвідувачі, тільки до мене ніхто не приходить. Інколи хтось помирає, і його забирають. Але по тих, хто ще живий, чорна машина з водієм зазвичай не приїздить.

Ми зупиняємося на перехресті, троє патлатих підлітків переходять дорогу лельом-полельом, водій опускає вікно і кричить, що таких гівнюків, як вони, війна швидко наставила би на розум, а від того, що ті мають його на увазі, він тільки злиться. Водій рушає і далі щось бурмочучи під ніс спересердя.

І тут я згадую: на телестудію.

Але на яку програму? Я нахиляюся і питаю.

Водій обертається і безтямно дивиться на мене крізь хмари диму.

Я перепитую.

Йому до лампочки, — кричить він. Яка йому різниця!

Тож я більше нічого не кажу.

А він їде далі. Бачте, лишіть його у спокої! Хіба я забагато просив?

Тільки коли ми зупиняємося перед будівлею телебачення, він опановує себе. Вилізає, обходить машину й відчиняє мені дверцята. Тоді хапає мене за лікоть і підтягує до себе. Це нахабно, та насправді чолов’яга допомагає мені вийти з авта й не впасти.

Фасад Функгауза{1} ще сіріший, ніж фасади навколо. Усі будинки у Відні зараз сірі, за винятком кількох темно-коричневих. Здається, що все місто вкрите брудом. Узимку небо кам’яне та низьке, влітку — жовтаве та вологе. Навіть це раніше було інакше. Якщо ви достатньо дорослі, то знаєте, що у цьому місті сміття, вугільного диму і собачого лайна навіть погода не така, як раніше.

Обертові двері то крутяться, то раптом гальмують, і на мить я починаю боятися, що подорож моя тут і закінчиться, але долаю їх, і в холі на мене справді хтось чекає: худий як огудина молодик із розумним обличчям і круглими окулярами тисне мені руку і представляється відповідальним редактором Розенцвайґом.

— Дуже добре, — мовлю я у відповідь. Завжди приємно, коли молодь ввічлива, трапляється це не так часто. — Відповідальним за що?

— За програму.

— За яку саме?

Він дивиться на мене кілька секунд, тоді питає:

— Що нового в неділю?

— Гадки не маю.

— Програма!

— Що?

— Програма зветься так: «Що нового в неділю».

Що ця людина має на увазі?

— Сюди, будь ласка! — Молодик указує на двері в іншому кінці вестибюля. Я йду за ним, ми проходимо коротким коридором й опиняємося перед патерностером{2}, що зовсім недобре.

Перша кабінка проїздить, за нею — друга, я маю зайти у третю, мені стає лячно, і вона теж проїздить повз. Ну ж бо, кажу я собі, бувало й гірше. Коли переді мною виринає четверта кабінка, я заплющую очі і, хитаючись, роблю крок уперед. І потрапляю всередину, але був би впав, якби молодик не схопив мене за плече. Добре, що він так швидко зреагував.

— Пустіть мене, — кидаю я.

Звісно, виходити іще важче. Але він бачить, чого я хочу, кладе руку мені на спину і трохи підштовхує. Я виходжу, хитаючись, на щастя, хлопчина знову мене підтримує.

— Не робіть цього, — кажу я.

Пахне пластиком, звідкись доноситься стугін великих машин. Ми ідемо коридором, ліворуч і праворуч висять підписані світлини усміхнених людей. Я впізнаю кількох: Пауля Гьорбіґера, Максі Бьома, Йоганну Матц{3}, а ще Петера Александера{4}, який чомусь надряпав під своїм підписом: «Велика подяка моїй любій і дорогій публіці».