Корнелія

Обрізаний кадр закоханого фотографа

Привіт, моя дівчинко! Привіт, Корнеліє. Я з тобою, точніше — ти ще зі мною, незважаючи на глобаль­ний опір матеріалу, який чинять несподівані лакуни в суспільній пам’яті та всілякі обставини мого приватного часу. Не так то і просто вилущити тебе з савану забуття, який щоразу все тугіше затягується, що вкрай несправедливо. А здавалося мені, достатньо самій переодягнутися в спідницю — адже ти не ходила в джинсах, зроби­ти коротке «ретро» — бо й справді, мені давно вже не пасує довге пряме волосся — і я наближуся до тебе. Чи ж я не була двадцятилітньою? І чи ж не був мій тодішній час зовсім іншим, аніж нині? Що й мої діти мають мене за якусь історичну особу, бо моя молодість, як і твоя, — уже історія. Ми ж бо родом з минулого віку — 20-го. То хіба не порозуміємося, хіба я не відчую тебе, а заразом і всі події, що ти пережила, бо все, що стається з нами, — відбивається в нашому серці?

Звісно, моя гривка над самі очі (здійснилася нареш­ті мрія вічно зализаної дівчинки!) не зробила мене ані молодшою, ані схожою на гімназистку з відкритим чолом. А мама взагалі відреагувала забутим: «Ти — як дєтдомовка!». Цього слова не тямлять мої діти, не зна­ла його і юна Корнелія. А це лишень один із символів, які розділяють ці покоління, ба — окремі сторінки розір­ваної історії, а я — між ними. Себто, власне я мала би відновити отой зв’язок, тим паче, що володію деякою інформацією? І це знаття, геть неповне, радше — відчуття, не дасть мені спокою, поки не напишу ймовірної історії сіроокої темнорусявої дівчини в елегантному плащі гімназистки з рукавичками в руках, вихопленої спалахом лєйки чи кодака просто з гамору галицького містечка, виокремленої з-поміж двох товаришок, які не мали жодної надії здобутися на чоловічу увагу в та­кому сусідстві (одна з них таки не вийшла заміж).

Але не вірте старим фотографіям! Хоча давньому аматорові (то цілком міг бути закоханий в Корнелію сусідський хлопець) вдалося передати порив стрімкої дівочої ходи, якої ніщо не в силі спинити. Оця хода, оця «сіроока» врода, підсилена шляхетністю чорно-білої фотографії, і переконали мене, що Корнелія, незважаючи на поодинокі свідчення, пережила війну. Інші ж бо свідчили інше: її бачили час від часу, аж донедавна, а чи, може, вона привиджувалася тим, хто її любив. Краса не може загинути! Хоча не варто забувати про відому сентенцію, що все справжнє — трагічне.

Цей порив, цей вибух молодої енергії стався, можливо, тоді, коли вона усвідомила силу свого імені, бо доти була просто Корнеля, Неля, Нелюська. «На спомин чорненькій Корнельці», «нашій чорноокій цига­ночці», «коханій Корнелі» — списано посвятами в дівочому альбомі-пам’ятникý. Отже, вона була чорнявою? (Чисто інтуїтивно я почала малювати своє колись русяве волосся на темне). Найбільше записів зроблено навесні 1939-го, наприкінці останнього навчального року для 4-а кляси Дрогобицької гімназії, бо далі вже мав бути ліцей. Принаймні це було до золотого верес­ня, бо ніщо на гомінкій міській вулиці не свідчить про то­тальне визволення, що насувалося на галичан зі сходу. Трійко дівчат, а за ними — вся людність. Ні в ко­го немає в очах страху. Бо це — люди. Горді дівчата, покір­ні жін­ки, «тверезі політики», звиклі ставити на сильнішого, справні працівники, гімназійні професори, що ма­ли місію виховників, і правдиві місіонери — священики, українці, що донедавна були русинами, жиди, що їх ніхто тут не називав євреями, місцеві поляки-мазури — усі вони були приречені на подвійний ґвалт з обох сторін світу уже фактом свого існування на цій землі. Як удалося вціліти в тому світі Корнелії? Ще й досі тоненький пломінь її серця освітлює мені цю мандрівку.

За кадром, на жаль, залишився важливий персонаж цієї драми — поет Петро Карманський, який недавно справив своє 60-річчя. Його карала та сама влада, що й Корнелію, тільки в інший спосіб. Але не тільки це виправдовує їхню присутність на одних сторінках... До кого це лине у своєму леті Корнелія? Здається, закоханий фотограф свідомо обрізав кадр. Бо Карманський, щойно закінчивши лекції в гімназії, ішов назустріч і був зовсім поруч. І це під його поглядом шарілася й пишалася водночас красуня Корнелія. А за склом книжкової шафи, де я примістила їхні портрети поруч і де вони обоє двадцятирічні, дівчина вперто дивиться вбік. Треба було, щоби він дожив аж до сивини, аби стати героєм її роману. На все свій час.