Прокляття Григора Нетутешнього : роман

У далекі світи

Одного дня на початку весни чи, може, наприкінці зими, коли життю радіють хіба чорні круки, Григір зібрав свою писану торбу й вирушив шукати таємничий храм, зведений (а може, й ні) у далекому селищі Старі Гуляники.

Слід сказати, що Григір навряд чи наважився б на таку авантуру, якби не Наталя Петрівна, яка вкоротила собі віку, та ще й так драматично, ось щойно перед тим. Звісно, з її боку це було негідно й нерозважливо, бо суїцид — то справа особиста, а от заливати сусідів з восьмого поверху аж по перший — то вже геть ні до чого. Що вона собі думала, ця пухкенька жінка з лагідними манерами вчительки молодших класів, лягаючи навічно у теплу ванну та знехтувавши перед кончиною закручуванням кранів — хто вже його зна. Напаскудити наостанок заманулося, шпетили покійну сусіди. Але Григір сприйняв руді патьоки по білому тиньку як то, бува, сприймають люди побожні, побачивши в подібних обставинах Діву Марію або там — пророцтво арамейською, тобто, звісно, як містичний знак.

Усілякі містичні перипетії із Григором відбувалися постійно, бо людям він подобався, а світ говорив до нього. От скажімо, варто було йому закохатися, як одразу ж на подвір’ї в усі боки тріскав асфальт, а варто засумувати — і на стовбурах старих дерев у парку розкривалися шпари. Що ж до людей, то вони завжди дивувалися, коли він звертався до них — мовби то заговорила квітка чи пролунав лагідний голос із хмари. Григір звик до тих постійних заскочених усмішок, та й навчився вже з того користатися — принаймні якось йому вдалося продати випадковому перехожому мавпочку, книжку про божу любов та пів вагона арматури. Втім, з кар’єрою на загал у хлопця не складалося — іноді, як мусив запрацюватися над звітом, на нього нападала така чорна туга, що згорталося у каві молоко, а фінансові підсумки розбігалися, наче розкидані Великим Вибухом галактики. Отож, відпрацювавши потроху то тут, то там, Григір врешті опинився без роботи, без надії та у підтопленій, наче весняний ярок, квартирі. Такий промовистий натяк від всесвіту, певна річ, не можна було ігнорувати.

Вибір напрямку для подорожі також був невипадковим. Якось, як Григір мокнув під дощем із повною торбою мавпочок, що їх не можна було нести назад, не спродавши, до нього підійшов один незвичайний чоловік. Вдягнений він був у шафрановий плащ, на носі мав круглі окуляри без скелець, а незвичайним він був хоча б тому, що заговорив до Григора першим. Приходь, сказав він, до храму, що у Старих Гуляниках, і знайдеш відповіді на всі свої питання. Бо саме там, у тому храмі, мовляв, зберігається камінь, який має лише один бік. Григора це тоді не надто зацікавило — він знав, що кожен камінь має два боки і це його не бентежило. Але ж ось, усвідомивши, що просто йому на ліжко скрапує зі стелі вода, Григір подумав, що так не годиться. Тому, щойно вставши, замовив собі квиток на нічний поїзд до станції Коломак.

Утім, перш ніж від’їздити в далекі світи по дивні дива, слід було подбати про розв’язання одної вкрай незручної проблеми. Річ у тім, що варто було Григору поїхати з дому, як він починав потрохи забувати, навіщо він зібрався в дорогу. І що далі від дому, то швидше. Якось під час відрядження він отямився, сидячи над річкою та стежачи за плином абрикосових пелюсток у стромовині, тоді як в сусідньому містечку навісніли колеги, чекаючи на папери про поставку чотирьох тонн нітратних добрив. За старих часів Григір неодмінно зайшов би кудись до східного раю, та нині існували митники, телефони і несплачені рахунки, які так-сяк тримали людину купи. Однак схильність така все ж призводила до ситуацій бентежних і ніякових, не кажучи вже про те, що, хай би Григору і вдалося знайти відповідь на своє найважливіше питання, втрата відомостей про те, у чому воно полягає, звела би всі його зусилля нанівець.

Отож, Григір поклав собі перед виїздом запастися надійними спогадками про своє життя і спонуки, які могли йому надати лише двоє: жінка, яку він скривдив, та чоловік, якому він завинив.